Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Невдовзі м-р Норрелл побачив, що сер Волтер усе правильно передбачив. Лорд-мер і його райці з радістю взялися до справи відродження доброї слави англійської магії, а тому переконали міський суд упровадити Комітет із розслідування магічних діянь, який у свою чергу постановив, що в межах міста тільки м-рові Норреллу дозволено чарувати, а от інші особи, «що поставили будки і ятки або іншим яким чином докучали городянам міста Лондона своїми претензіями на магічну вправність», мали негайно покинути столицю.

Отак вуличні ворожбити познімали свої крихітні ятки, повантажили свій небагатий скарб на тачки і чвалом рушили за межі міста. Дехто по дорозі не полінився й прокляв Лондон, але більшість сприйняла цей поворот долі гідно, себто по-філософськи. Подумки вже багато хто давно рішив, що в подальшому натомість займатиметься чимсь іншим — жебратиме на вулиці й крастиме, оскільки жебрання та крадіжки і так були їх аматорською нивою всі ці роки, відтак душевні їх муки були не такими сильними, як вам могло спасти на думку.

Проте лише один нікуди не дівся. Вінкулюс, маг із Треднідл-стрит, лишався в своїй будці й надалі пророкував злу годину, продавав дрібні помсти знехтуваним коханцям та ображеним підмайстрам. Природно, що м-р Норрелл завзято скаржився на нього в Комітет із розслідування магічних діянь, оскільки Вінкулюс якраз найбільше його дратував. Комітет із розслідування магічних діянь засилав до ворожбита справників і констеблів, які погрожували забити Вінкулюса в колодки, але той не зважав. Його слава поміж лондонців була такою великою, що Комітет побоювався бунту, якщо взяти мага силою.

Одного холодного лютневого дня Вінкулюс сидів у своїй будці поруч із церквою святого Христофора-ле-Стокса. Коли хтось із моїх читачів забув, на що були схожі всі ці ворожбитські будки в нашому дитинстві, я нагадаю, що вони радше скидалися на балаган для вистав із Панчем і Джуді або торгову ятку на ярмарку — такі собі полотняні шатра на дерев’яних каркасах. Жовта запона, до половини декорована густим коржем бруду, слугувала і входом до неї, і рекламною площею, на якій вивішували перелік доступних тут послуг.

Цього самого дня у Вінкулюса геть не було ані відвідувачів, ані надії на них. Із вулиць позникали перехожі, а над Лондоном навис гіркий сірий туман, що тхнув димом та дьогтем. Зазвичай крамарі нагортали у вогонь побільше вугілля і палили всі можливі світильники, марно намагаючись розвіяти морок та холод, але сьогодні еркери магазинів сумно поглядали на вулицю темними шибками: крізь туман не пробивався жоден огник. Тож ніхто не йшов витрачати гроші, і крамарі, розслабившись, стовбичили у довгих білих фартухах і напудрених перуках біля камінів та гомоніли одне з одним або ж просто грілися. В такі дні на вулицю не потикав носа ніхто, хто мав чим зайнятися вдома, решта ж, змушена вибиратись надвір, хутко робили свої справи й чим швидше верталися назад.

Промерзши до кісток, Вінкулюс понуро сидів за завіскою, перебираючи подумки імена двох-трьох власників пивниць, яких, можливо, вдалося би переконати відпустити йому трошки глінтвейну в кредит. Він уже майже надумав, куди податися найперше, як знадвору хтось — клієнт? — затупотів, хукаючи при цьому на свої пальці. Вінкулюс одіпнув завіску і вийшов на вулицю.

— Ти маг?

Вінкулюс із підозрою в голосі відповів, що так: чоловік йому нагадував судового пристава.

— Чудово. У мене для тебе робота.

— Два шилінги за просту пораду.

Чоловік поліз у кишеню, дістав гаманець і поклав два шилінги в руку Вінкулюсові.

Потім він заходився пояснювати, якої магії йому було треба і для чого. Він усе розповів дуже доладно, включно з тим, що на його думку, мав би зробити Вінкулюс для розв’язання цієї задачі. От тільки чим більше чоловік говорив, тим менше йому вірив Вінкулюс. За словами клієнта, сам він був із Віндзора. Що ж, цілком вірогідно. Правда, він говорив із північним акцентом, але ворожбита це не здивувало: люди часто в пошуках заробітку приїжджали на південь. Іще чоловік стверджував, ніби успішно займається пошиттям дамських капелюшків. А от ось це навряд, бо менш вірогідного капелюшного майстра годі було собі уявити. Вінкулюс і сам небагато про них знав, але йому точно було відомо, що вбираються вони за останнім словом моди. Цей же пан носив чорне пальто, старожитнє і латане-перелатане. Його сорочка, хоча чиста й доброго крою, мала фасон, що вважався би древнім ще двадцять років тому. Вінкулюс не знав жодної з назв цілої сотні і ще одного артикула, якими торгували капелюшні крамарі, та йому добре було відомо, що їх мають знати майстри з пошиття капелюхів. Цей чоловік нічого такого не знав і називав усе просто «рюшиками».