Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Але ж і дурнувато ти виглядаєш, коли так на мене дивишся! Я завдав собі велетенського клопоту з цим візитом, а ти сидиш тут такий сумний і мовчазний, роззявивши із подиву рота! Смію погодитися, побачити мене тут — гідне подиву, але ж це ще не привід забуватися про манери. Безперечно, — поблажливо визнав чоловік, — англійці часто чудуються моїй появі (власне, що може бути природнішим!), та ж ми з тобою добряче подружилися, і мені здається, я заслуговував на тепліший прийом!

— Ми з вами знайомі, сер? — приголомшено запитав Стівен. — Безсумнівно, я бачив вас у снах. Мені снився велетенський маєток із нескінченними пильними коридорами. Ми там були з вами разом!

— «Ми з вами знайомі, сер?» — перекривив його джентльмен із будяковим волоссям. — Що?! Що ти верзеш?! Хіба ми з тобою не вчащали на одні й ті самі бали й учти? Щоночі? Тиждень за тижнем?

— Хіба що в снах…

— Ото не думав я не гадав, що ти настільки тугодум! — викрикнув джентльмен. — Покинь-Надію — це не сон! Це найдавніше й найпрекрасніше з усіх моїх володінь — численних, зауваж! — і воно настільки ж реальне, як і Карлтон-Гаус[113]. Та набагато реальніше від нього! Я чимало знаю про майбутнє, і можеш мені повірити, за двадцять років його зрівняють із землею[114], саме місто Лондон заледве протягне — е-е! — якісь дві тисячі років, а Покинь-Надію ще постоїть, поки не почнеться нова епоха світу!

Він до смішного зрадів цій думці; взагалі ж, маю зауважити, нескінченне самовихваляння здавалося найбільш природним для нього станом.

— Ні, це не сон! Просто на тобі закляття, яке щоночі переносить тебе в мою Покинь-Надію, де ми веселимося на учтах разом з іншими фейрі!

Стівен нічого не розумів, тільки глипав очима на джентльмена. Аж раптом пригадав, що мусить говорити або його знову обвинуватять у засмученості та поганому вихованні, тому зібрався з думками й, затинаючись, проказав:

— І… і це закляття на мене наклали ви, сер?

— Ну, а хто ж іще?!

Із того, як це промовив джентльмен із будяковим волоссям, виходило, що він вважає своє закляття найвищою честю, яка випала Стівенові. А тому дворецький ґречно за все подякував:

— …хоча, — продовжив він, — чесно кажучи, сер, навіть не уявляю, чим заслужив на вашу доброту. Адже я певен, нічого такого я не зробив.

— О! — в захваті скинув руки джентльмен. — Ось вони й повернулися, твої чудові манери, Стівене Блеку! Ти міг би навчити пихатого англійця одній-двом премудростям, як виявляти свою повагу людям благородного стану. Прийде час, і твої манери ощасливлять тебе!

— А ті золоті гінеї в касі місис Бренді, — здогадався Стівен, — теж належали вам, сер?

— О! Ти тільки-но про це здогадався? А ти звернув увагу, як премудро я все обставив?! Я загадав, як ти мені розказував, що вдень і вночі тебе оточують вороги, які бажають тобі зла, тому й обдарував грошима твою подругу. Відтак коли ви одружитесь, вони стануть твоїми.

— Як же… — Стівен не договорив. І без того було ясно, що джентльмен знає про його життя все й відчуває за собою право втручатися в нього де і як тільки йому заманеться. — Боюся, сер, ви помилилися щодо моїх ворогів. У мене їх немає.

— Любий мій Стівене! — неабияк розвеселившись, викрикнув джентльмен. — Звісно же, в тебе є вороги! І головний поміж них — твій хазяїн, чоловік леді Поул! Він змушує тебе прислужувати і корить тебе своїй волі щодень і щоніч. Він дає тобі завдання, що аж ніяк не пасують ні твоїй красі, ні твоїй шляхетності. Навіщо же йому вдаватися до цього?

— Мабуть, тому що… — почав був Стівен.

— Саме так! — тріумфально перебив його джентльмен. — Тому що в усій довершеності свого лиходійства він закував тебе в кайдани й узяв у полон, щоб самому тріумфувати, танцювати й заходитися лихим сміхом од самого погляду на твою скруту!

Стівен розкрив був рота, щоб заперечити, мовляв, сер Волтер Поул не робив ніколи нічого подібного, мовляв, він завжди ставився до нього з добротою та приязню, мовляв, ще в своїй юності сер Волтер платив йому гроші, які заледве міг собі дозволити, щоб він ходив у школу, а згодом, іще бідніший, часто розділяв із ним хліб і грівся біля одного вогнища. Що ж стосується тріумфу над своїми ворогами, то Стівен часто бачив самовдоволений вищир сера Волтера, коли той святкував маленькі перемоги над політичними опонентами, а от лихого й заливистого реготу ніколи від нього не чув. І Стівен уже збирався про це розповісти, як згадка про «кайдани» раптом прошила його тихою блискавицею. Раптом в уяві він побачив темне місце. Моторошне місце, жахливе місце. Задушливу й смердючу темницю. Де в мороці ховаються тіні, де сковзають і бряжчать важкі залізні кайдани. Що значив цей образ і звідкіль він узявся, Стівен не мав ані найменшої гадки. Навряд чи це міг бути спогад. Невже він колись міг перебувати в такому місці?