Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Інколи невгамовний дух гнав його в тривалі самітні прогулянки по темних та зимних вулицях у Мейфері та Піккаділлі. І ось одного разу, пізнього вечора наприкінці лютого, він опинився біля кав’ярні м-ра Вортона на Оксфорд-стрит[111]. Стівен добре знав це місце. Тут на другому поверсі гуртувалися «Досвітні кавалери»[112], чоловічий клуб для добірних слуг із добірних лондонських домів. Поміж його визначних завсідників були, наприклад, камердинер лорда Каслрея, кучер герцога Портленда, ну, і звісно же — сам Стівен. «Досвітні кавалери» збиралися що третього вівторка кожного місяця і розважалися так само, як і джентльмени в будь-якому лондонському клубі: випивали, їли, грали в азартні ігри, обговорювали політику та пліткували про своїх полюбовниць. Іншими вечорами нічим не зайняті «Досвітні кавалери» мали звичку стікатися до кімнати на другому поверсі кав’ярні м-ра Вортона й відпочивати поміж учасників товариства. Стівен зайшов у будинок і піднявся сходами на другий поверх.

Тутешні квартири нагадували інтер’єром будь-який подібний заклад у місті. В повітрі висів тютюновий дим — звичайна ознака зібрань чоловічої частини суспільства. Стіни були обшиті панелями з темного дерева. Перегородки з тієї самої деревини розділяли кімнату на кабінети, щоб завсідники могли всамітнюватись у своїм маленькім дерев’янім світі. Гола підлога тішила щодень свіжою тирсою. На столах лежали білі скатертини, каганці стояли начищені й мали охайно підрізані ґноти. Стівен примостився в один із таких кабінетів, замовив чарку портвейну й понуро втупився перед себе.

Коли проз Стівена бувало проходив хтось із «Досвітніх кавалерів», то зупинявся й заговорював до нього, на що дворецький зазвичай махав рукою, нещиро вітаючи мимохідця. Та сьогодні він не переймався навіть цим. Так сталося — о! — два чи три рази, аж раптом Стівен зачув чийсь виразний шепіт:

— Усе правильно! Нічого вдостоювати їх уваги! Бо коли сказано всі слова і зроблено всі справи, ким вони залишаються, як не челяддю й чорноробами? Зате в мить, як ти піднесешся на своє законне місце, на вершечок самої шляхетності й величі, буде вкрай утішно згадувати про відкинуту їхню дружбу!

Це був лиш шепіт, але Стівен чув його краще від голосів та сміху «Досвітніх кавалерів» й інших джентльменів. Йому навіть спала чудна думка, ніби цей шепіт здатний проникати крізь камінь, залізо і мідь. Він міг пролунати з тисячофутової глибини й однаково лишитися чутним. Він міг на друзки розбивати самоцвіти й зводити людей з глузду.

Це все здавалося настільки несосвітенним, що Стівен аж виринув зі своєї летаргії. Пожвавившись од цікавості, хто з ним говорив, він озирнувся навсібіч, але нікого не спостеріг. Зазирнувши за переділку, він побачив у кабінці поруч одну персону прикметної зовнішності. Сусід почувався немов риба у воді. Руки він розкинув поверх перегородок обабіч, а ноги в чоботях закинув на стіл. Мав він кілька чудних рис, з яких найбільш вражало його сріблясте волосся, яскраве, м’яке та блискуче, немов будяковий пух. Чоловік підморгнув Стівену. Потім піднявся і підсів до нього в кабінку.

— Крім того, я би сказав, — конфіденційно звірився джентльмен Стівенові, — що це місто не зберегло й сотої частки своєї колишньої краси! Я повернувся, і воно мене страшенно розчарувало. Колись кинути погляд на Лондон означало побачити ліс шпилів і веж. Різнобарвні прапори і стяги з усіх-усюд сліпили очі! Раніше, куди б ти не глянув, неодмінно побачив би кам’яні рельєфи, тендітні, немов всохлі пальці, й химерні, наче бистра вода! Будинки прикрашали камінні дракони, грифони й леви на знак мудрості, мужності й лютості їхніх мешканців, а в садах при тих будинках жили справжні дракони, грифони й леви в міцних клітках. Їхні рики, добре чутні на вулиці, полохали слабкодухих. У кожній церкві лежали мощі якогось благословенного святого й щогодини творили дива, чим уволювали публіку. І кожен такий святий лежав у домовині зі слонової кістки, що ховалась в усіяній самоцвітами раці, яку встановлено було в дивовижній, срібній із золотом, усипальниці, що горіла денно й нощно сяйвом тисячі воскових свічок! Щодень у місті була якась прекрасна хода на честь котрогось із цих святих, а слава Лондона ширилася по світах! Звісно ж, у ті дні лондонці радо зверталися до мене по пораду, як збудувати храм, як облаштувати сад, як оздобити будинок. І коли вони прохали чемно, як і годиться, я зазвичай давав їм добру раду. Авжеж! Коли Лондон завдячував своїм виглядом мені, то й був красивий, шляхетний, незрівнянний. Зате зараз…

Джентльмен красномовно махнув рукою, неначебто згріб Лондон жужмом у кулак і викинув геть.