Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Пемпісфорд спантеличена не менше від мого, — похитав головою сер Волтер. — Вона погодилася, що іще два дні тому її милість почувалася якнайкраще, а зараз — бліда, напрочуд тиха, збайдужіла та нещасна. Саме так: Пемпісфорд мені сказала не більше й не менше. А ще — наговорила сім мішків вовни про привидів, які поселилися в будинку. Навіть не знаю, чи моїм слугам не пороблено? Усі якісь чудні та збентежені. Сьогодні вранці один із лакеїв явився до мене з балачками про те, як він опівночі зустрів когось на сходах. Якогось чоловіка в зеленім сурдуті та величезною чуприною блідого, сріблястого волосся.

— Що? Дух? Привид? — уточнив лорд Гоксбері[106].

— Думаю, саме це він і хотів сказати. Так.

— Неймовірно! Просто неймовірно! А воно з ним не говорило? — запитав м-р Кеннінґ.

— Ні. За словами Джоффрі, минаючи його, незнайомець подарував йому холодний зневажливий погляд.

— О, сер Волтере, та ваш лакей просто спав на ходу! Безперечно спав! — проказав м-р Персеваль.

— Або був п’яний, — запропонував м-р Кеннінґ.

— Так, мені це також спадало на думку. Тож ясна річ, я звернувся до Стівена Блека, — відповів сер Волтер. — Одначе той клеїть дурня не згірше від решти. Я ледве можу видобути з нього слово-два.

— Що ж, — сказав м-р Кеннінґ, — думаю, ви не заперечуватимете, що тут без магії не обійшлося? І хіба це не робота містера Норрелла пояснювати незбагненне для інших людей? Шліть по містера Норрелла, сер Волтере!

Пропозиція виявилась настільки твереза, що сер Волтер і собі здивувався, чого не додумався до цього кроку раніше. Свої здібності він вважав якнайвидатнішими, тому й гадки не мав, що може так легко пропустити очевидний зв’язок. А правда в тім, подумалося йому, що насправді магію він просто недолюблював. Не любив узагалі — ні від початку, коли вона йому здавалася облудною, ні тепер, коли її дієвість була доведена. От тільки пояснити це міністрам — він, який переконав їх уперше за двісті років узяти на службу мага! — сер Волтер не міг.

О пів на четверту він повернувся на Гарлі-стрит. Це був найхимерніший час зимового дня. Сутінки розмазували людей і споруди в чорні невиразні контури, поки небо іскрилося сріблясто-голубим кольором і лило холодне світло. Зимове надвечір’я підфарбувало далекий край вулиць рожевими й кривавими барвами, що, хоч і тішили око, та водночас заганяли серце в п’яти. Визираючи надвір у вікно карети, сер Волтер думав про те, як йому пощастило, що він геть не вразливий, бо в іншому разі неприємна потреба звернутися по пораду до мага та чорно-багряне видиво лондонських вулиць неодмінно вибили б його з колії.

Двері будинку за адресою Гарлі-стрит, 9 відчинив Джеффрі. Зайшовши, сер Волтер ураз побіг до сходів. На другому поверсі він проминав венеційську вітальню, де того ранку відпочивала її милість. І якесь передчуття змусило його зазирнути всередину. Спершу здалося, що там нікого немає. Вогонь у каміні ледве горів, немов занурюючи кімнату в іще одні сутінки. Ні лампи, ні свічки ніхто не запалював. І все одно він її побачив.

Ідеально випроставшись, дівчина сиділа спиною до нього у фотелі біля вікна. Жодної, жоднісінької переміни: ні в її місці, ні в поставі, ні навіть у складках сукні та шалі — з нею не відбулося від самого ранку. Усе лишалося таким самим, як і тоді, коли він із нею попрощався перед роботою.

Діставшись кабінету, сер Волтер в один момент написав записку із негайним повідомленням для м-ра Норрелла.

М-р Норрелл змусив себе чекати. Збігла година чи дві. Нарешті він прибув із підкреслено спокійним виразом, що закарбувався на його обличчі. Сер Волтер зустрів його у залі і розповів про всі події останніх днів. А потім запропонував піднятися нагору у венеційську вітальню.

— О! — хутко проказав м-р Норрелл. — З ваших слів, сер Волтере, я цілком певний, що нам не варто турбувати леді Поул, бо, боюся, я нічим зарадити не зможу. Як би болісно не було вам про це повідомляти, мій любий сер Волтере (адже ви знаєте, я ніколи й нізащо не зможу відмовити вам у допомозі), але що б не тривожило її милість, магія навряд чи зможе дати тому раду.

Сер Волтер зітхнув. Він провів рукою по волоссю і геть засмутився:

— Містер Бейллі сказав, із нею все гаразд, тож я подумав…

— От-от! Саме це переконало мене, що я тут безпорадний. Попри очікування магія і медицина не завжди йдуть окремо. Їхні царини часто перетинаються. Від недуг бувають медичні ліки, а бувають магічні. Якщо її милість і справді нездужає чи — боронь Боже! — має знову померти, тоді, безсумнівно, магія прийде на поміч у її лікуванні чи поверненні з того світу. Та пробачте мені, сер Волтере, але описані вами симптоми радше скидаються на душевну недугу, аніж фізичну, а відтак — не належить ані царині магії, ані медицини. Я тут не надто великий знавець. Може, священник вам щось підкаже?