Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

І місис Бренді, і Джон, і Тобі були приголомшені. Адже, як і геть кожен лондонець, щиро цікавилися абсолютно всім, що стосувалося її життя. Пишалися своїм зв’язком із найсвітлішими особами, але саме з покровительства леді Поул мали найбільшу втіху. Для них не існувало більшого вдоволення, ніж мати змогу переконувати людей, що за сніданком леді Поул намащувала на хліб варення від місис Бренді і пила каву, заварену із мелених бобів, придбаних у неї ж.

Раптом місис Бренді подумалося про найгірше.

— Сподіваюся, леді Поул не отруїлася? — запитала вона.

— Ні, — зітхнув Стівен, — справа геть не в цім. Вона скаржиться на болі в руках і ногах, на дивні сни та холод. Та переважно вона просто мовчить. Вона понура. Її шкіра крижана на дотик.

Стівен ступив у коло чудного світла.

Дивні зміни, яких у ньому зазнала зовнішність Тобі, Джона і місис Бренді, не йшли в найменше порівняння з перемінами, що сталися зі Стівеном: його природна краса помножилася у п’ять, ні — сім, десять разів. Його беззаперечна шляхетність тепер здавалася якоюсь надприродною, а найдивніше те, що світло зійшлося над його чолом, і він стояв, ніби увінчаний короною. Одначе, як і раніше, ніхто з присутніх нічого незвичного не помітив.

Він покрутив монети в своїх довгих чорних пальцях.

— Де вони лежали, Джоне?

— Ось тут, у касі, з рештою грошей. Звідки вони, хай їм грець, узагалі могли взятися, містере Блеку?

— Я здивований не менше від вашого. І в мене немає пояснення. — Стівен розвернувся до місис Бренді: — А найбільше мене непокоїть, мадам, як вам тепер одгородитися від будь-яких підозр, що ви могли набути цих грошей у безчесний спосіб. Думаю, вам необхідно передати ці гроші правнику та настановити його, щоб він у пошуках власника розмістив оголошення в «Таймс» і «Морнінґ кронікл» про двадцять п’ять гіней, утрачені в крамниці місис Бренді.

— Правнику, містере Блеку? — вигукнула перелякана місис Бренді. — Але ж це коштує казкових грошей!

— Із правниками завжди так, мадам.

Тим часом один джентльмен, проходячи по Сент-Джеймс-стрит, проминав крамницю місис Бренді, побачив золотаве світло, яке лилося крізь шпарини у віконницях, і зрозумів, що всередині ще хтось є. Джентльменові саме було потрібно купити чаю та цукру, тож він постукав у двері.

— Тобі, покупець! — вигукнула місис Бренді.

Тобі поквапився до дверей, поки Джон ховав гроші. Тієї ж миті, як він закрив віко над касою, в кімнаті потемніло, і всі вперше збагнули, що могли бачити одне одного лише завдяки світлу чудних монет. Джон побіг світити лампи, від яких навколо стало веселіше, а Тобі зважив покупцеві його крам.

Стівен Блек сів у фотель і провів рукою по чолу. Він аж якось посірів на обличчі і мав до смерті утомлений вигляд.

Місис Бренді сіла у крісло поруч і лагідно торкнулася його руки:

— Вам зле, шановний містере Блеку?

— Усе тіло ниє — так буває, коли танцював цілу ніч. — Він знову зітхнув і підпер голову рукою.

Місис Бренді забрала свою руку.

— Не знала, що минулого вечора хтось давав бал, — проказала вона. В її словах бриніли нотки ревнощів. — Сподіваюся, ви повеселилися на славу. З ким танцювали?

— Hi-ні-ні. Який там бал! Просто весь розбитий, і ніч була нескінченна.

Раптом він підвів голову.

— Ви чуєте?

— Що, містере Блеку?

— Дзвін. Заупокійний дзвін.

Господиня прислухалася.

— Ні, нічогісінько не чую. Шановний містере Блеку, ви же, сподіваюся, залишитеся на вечерю? Матиму за велику честь. Боюся, правда, нічим таким вишуканим я вас не почастую. Страви в мене дуже скромні. Мізерні навіть. Хіба що парені устриці, пиріг із голуб’ятинкою та бараняче рагу. Але я певна, ви наш давній друг і зглянетеся на таке небагате частування. Тобі можна послати по…

— Ви впевнені, що нічого не чуєте?

— Упевнена.

— Не можу лишитися. — Він озирнувся, ніби хотів сказати іще щось… але не зміг, він навіть розтулив був рота, але його увагу знову відволік той дзвін.

— Бажаю вам доброго вечора!

Стівен підвівся і, хутко вклонившись, рушив геть.

Подзвін розлився по всій Сент-Джеймс-стрит. Стівен ішов як в тумані. На Піккаділлі мало не наскочив на тягоношу з повним кошиком риби, коли той несподівано вивернув із крихітного завулка. Намагаючись із ним розминутися, Стівен наскочив на дебелого джентльмена в синьому мундирі та бедфордському капелюсі[103], котрий стояв на розі Албемарл-стрит.

Дебелий джентльмен роззирнувся, побачив Стівена і вмить переполошився; він побачив перед своїм носом якесь чорне обличчя, а чорні руки — біля своїх кишень і цінностей. Він не звернув уваги на Стівенів дорогий одяг та респектабельну поставу, одразу ж вирішивши, що має справу з грабунком або розбоєм, а тому замахнувся парасолькою, збираючись завдати удару у відповідь.