Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

По смерті м-ра Бренді його справи прийняла вдова. Крамар одружився немолодим, і, смію припустити, мої читачі навряд чи здивуються, коли дізнаються, що місис Бренді лишалася в цьому шлюбі не зовсім щасливою. Побравшись, вона одразу зрозуміла: м-р Бренді милувався гінеями і шилінгами значно охочіше, ніж нею. При цьому мушу заявити, дуже дивним треба бути чоловіком, щоб не милуватися такою вродою, такими ніжними каштановими кучерями, блакитними очима і лагідним виразом обличчя. Мені взагалі якось осоружна та думка, що такий стариган, як м-р Бренді, котрий міг похвалитися хіба що своїми статками і котрому дістався справжній скарб — юна красуня дружина, — не гарував і не вчився, щоб уволити всі її бажання; ні, не гарував і не вчився. Він навіть не дозволив їй жити в окремому будинку, хоча легко міг собі це дозволити. Так прикро було йому розлучатися навіть із півшилінгом, що мусіли вони, за його словами, тулитись у крихітній кімнатці над крамницею по Сент-Джеймс-стрит, і от протягом дванадцяти років, скільки й тривав їх шлюб, ці апартаменти служили і вітальнею для місис Бренді, і її спальнею, і їдальнею, і кухнею. Тож не збігло й трьох тижнів по смерті м-ра Бренді, як вона придбала окремий будинок в Іслінґтоні[99], побіля жвавого заїжджого двору «Ангел», і знайшла собі трьох покоївок, котрих звали Сукі, Дафні і Дельфіна.

Іще вона найняла в крамницю двох чоловіків, які мали давати раду покупцям: врівноваженого, працелюбного та здібного Джона Апчерча і рудого знервованого парубка на ім’я Тобі Сміт, чия поведінка нерідко спантеличувала місис Бренді. Інколи він мав нещасний вид і словом не прохоплювався за цілий день, а інколи був радісний і веселий, готовий поділитися найсокровеннішими думками. Цифри у стовпчиках дебету й кредиту не збігалися (звичайні прикрощі у будь-якім підприємстві), і варто було місис Бренді щось запитати про це, Тобі прибирав жалюгідного вигляду й крутився, наче в’юн ув ополонці, тож господиня почала підозрювати, що різниця осідає в його кишенях. Одного січневого вечора ця історія отримала несподіваний поворот. Місис Бренді сиділа в крихітній вітальні над крамницею, як у двері постукали і всередину, човгаючи ногами й опустивши очі, зайшов Тобі Сміт.

— У чім річ, Тобі?

— Коли ваша ласка, мадам, — ховав від неї очі Тобі, — у нас не сходяться гроші. Ми вже з Джоном і так рахували, і сяк, мадам, разів десять перелічували, але сума все’дно не сходиться. Сам чорт ногу зломить.

Місис Бренді поцокала язиком і спитала, наскільки велика різниця виходить.

— Двадцять п’ять гіней, мадам[100].

— Двадцять п’ять гіней! — скрикнула місис Бренді з переляком у голосі. — Двадцять п’ять гіней! Звідки така величезна недостача? Тобі, та невже це не помилка?! Двадцять п’ять гіней! Та вся наша каса менша! Ох, Тобі! — знову прокричала вона, аж раптом її осінило: — Нас певно пограбували!

— Ні, мадам, — помахав головою Тобі. — Перепрошую, мадам, ви помилились. Я не мав на увазі, що в нас недостача. В нас рівно настільки більше, мадам, ніж мало би бути. На двадцять п’ять гіней.

Місис Бренді глипнула очима.

— Можете самі перевірити, мадам, — правив своєї Тобі. — Спустіться до нас. — І він відчинив для неї двері, дивлячись стурбовано й благально. Тож місис Бренді вмить збігла вниз, у крамницю, а за нею рушив і Тобі.

Була дев’ята година вечора. Стояла безмісячна ніч. Віконниці вже зачинили, а Джон із Тобі погасили всі лампи, тому знадвору мало здаватися, що в магазині темно, немов у чайній коробці. Натомість усередині мерехтіло приглушене світло, що линуло від якогось золота на конторці.

Там лежала купка блискучих гіней. Місис Бренді взяла одну з монет і уважно на неї поглянула. Ніби тримала в руках кулю приглушеного жовтого світла, на денці якої лежала монета. Її світло здавалося дивним. У ньому всі вони: і місис Бренді, і Джон, і Тобі — мали геть інакший вигляд. Господиня — горда й гонориста, Джон — хитрий і облудний, а Тобі — страшенно лютий. Нічого й казати, що ці риси їм були геть не притаманні. Тим дивнішим здавалося перетворення, якого в цім світлі зазнали десятки маленьких шухлядок із червоного дерева по всій стіні крамниці. За звичних обставин увечері на них виблискували позолочені букви на позначення вмісту шухлядок: «Мускат (пелюстки)», «Мускат (мелений)», «Гірчиця (у зернах)», «Фенхель (приправа)», «Лист лавровий», «Ямайський перець», «Суміш імбирна», «Кмин», «Перець горошком», «Оцет» — і всяке таке інше, властивий модний крам із бакалії для заможних. Одначе зараз ці самі шухлядки вказували на геть інше: «Милість (заслужена)», «Милість (незаслужена)», «З горіха зерня», «Фатум (неслава)», «Розбрат домовий», «Серце з перцем», «Сум’яття добірне», «Згинь», «Правда огромом» і «Оце ж то!». Щоправда, химерної переміни з них ніхто не помітив. Якби місис Бренді таке побачила, то геть похнюпилась би, адже не мала би найменшої гадки, за якою ціною відпускати новий товар.

— Ну, звідкись же вони взялися! — промовила місис Бренді. -Може, сьогодні хтось кур’єром розплатився за рахунками?

Джон мотнув головою. І Тобі мотнув.