Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Знову-таки, він був трохи спершу подивувався, але досить швидко змирився з ситуацією і став роздивлятися навколо. Незважаючи на слова джентльмена з будяковим волоссям, Стівен трохи переймався, що його впізнають. Але кількох поглядів, якими він охопив залу, вистачило, аби переконатись, що друзів сера Волтера тут не було. Не було взагалі жодного знайомого Стівенові обличчя, а тому, вбраний у чепурний чорний костюм і чисту білосніжну сорочку, він міг легко зійти за джентльмена. Дворецький з радістю подумав про те, що сер Волтер ніколи не вимагав від нього носити ліврею й напудрену перуку, що вмить у ньому виказали б слугу.

Присутні вирядилися за останньою модою. Дами носили сукні найвинятковіших кольорів (хоча, правду кажучи, Стівен не міг пригадати, чи він бачив такі барви раніше). Джентльмени були вдягнуті у білі панчохи, фраки й бріджі коричневих, зелених, синіх і чорних відтінків, сорочки іскрилися сніжною білизною, а лайкові рукавички не мали ані найменших плямок.

Та попри елегантний одяг і веселість гостей, в око впадало, що дні процвітання цієї оселі вже минулися. Залу тьмяно освітлювали лойові свічки, яких явно бракувало, та й музик було всього двоє: якийсь дудар і гравець на віолі.

«Мабуть, про цю музику і говорили Джеффрі з Альфредом, — подумав Стівен. — Як дивно, що мені не випадало чути її раніше! Вона і справді страшенно меланхолійна».

Він пробрався ближче до вузького незаскленого вікна і, визирнувши з нього, побачив темну пущу пралісу у зорянім світлі.

«А це, напевно, ліс, про який торочить Роберт. Який же в нього лиховісний вид! Цікаво, певно, десь є і дзвін?!»

— Звичайно є! — промовила дама поруч із ним. Її плаття мало колір бурі, тіней і дощу, а шию прикрашало намисто з порушених обіцянок і жалю. Стівена подивували її слова, бо він був цілковито певен, що сам не промовляв уголос.

— Звичайно ж, тут є дзвін! — повторила вона. — Високо в одній із веж.

Жінка всміхалася до нього і дивилася з таким неприкритим захватом, що Стівенові здалося, він має щось їй відповісти із самої чемності.

— Мадам, я приголомшений, наскільки вишукане товариство тут сьогодні зібралося. Навіть не скажу, коли я востаннє бачив стільки прекрасних облич і граційних фігур в одному місці. Кожен гість — у найбільшому розквіті юні. Зізнаюся, я трохи здивований, що не бачу тут людей літніх. Невже в цих леді й джентльменів немає батьків і матерів? Ні тітоньок, ні дядечків?

— Дивні ваші слова! — розсміялася вона у відповідь. — Ну, навіщо владареві Покинь-Надії було б запрошувати старих і непоказних гостей на бал? Кому їх показувати і роздивлятись? Та й ми не такі вже юні, як вам здається. Востаннє зі своїми отцями й матінками бачились ми, ще коли Англія могла похвалитися лиш понурими лісами і безлюдними пустками. Одначе дивіться ж! Онде! Іде леді Поул!

Між танцівниками Стівен розгледів її милість. Вона була вбрана в сукню блакитного оксамиту, а джентльмен із будяковим волоссям вів її за руку у танець.

У цей момент леді в платті кольору бурі, тіней і дощу запитала, чи не був би він такий ласкавий запросити її до танцю.

— Залюбки, — відповів Стівен.

Коли інші дами побачили його вправність на паркеті, він зрозумів, що може запросити будь-яку. І після дами в платті кольору бурі, тіней та дощу Стівен танцював із юнкою в перуці із блискучих жуків, що копошилися на її голові та кружляли згори. Третя партнерка несамовито скаржилася, коли Стівен випадково проводив рукою по її сукні, бо, за її словами, це збивало наряд із мелодії, яку він співав; поглянувши вниз, дворецький побачив, що сукню вкривали крихітні губи, з яких линули високі й моторошні нотки простенької пісеньки.

Хоча в цілому бал нічим не відрізнявся від звичного і партнери змінювались що два танці, Стівен помітив, що за весь вечір джентльмен із будяковим волоссям ні разу не відпустив від себе леді Поул і не сказав і двох слів іншим присутнім. Та про Стівена він не забув. Коли б дворецький не перехоплював його погляд, джентльмен із будяковим волоссям усміхався йому, кивав і всіляко намагався показати, що з усіх насолод того балу найбільше він тішився присутності Стівена Блека.

17 Незбагненна з’ява двадцяти п’яти гіней

січень 1808 року

Найкращу бакалію в місті продає м-р Бренді на Сент-Джеймс-стрит[98]. І не тільки я такої думки; дідусь сера Волтера Поула, сер Вільям Поул, одмовлявся купувати каву, шоколад або чай деінде, заявляючи, що в порівнянні з «Турецькою кавою темного обсмаження та найвищого ґатунку від м-ра Бренді» будь-яка інша має сухуватий присмак. Однак, треба сказати, протекція сера Вільяма Поула — настільки ж благословення, наскільки й прокляття. Бистрий на похвалу, незмінно чемний та поблажливий до крамарів, він майже ніколи не платив за рахунками, а коли помер, то лишив по собі неосяжний борг перед м-ром Бренді. Дратівливий дрібний дідуган із запалими щоками та сердитою вдачею, м-р Бренді не знаходив собі місця від люті. Незабаром він теж помер, і багато хто казав — щоб і на тому світі знайти свого шляхетного боржника.