Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Зелену оксамитову завісу і жирандоль з усіма запаленими свічками. Оце і є твій чоловік із срібною головою в зеленому сурдуті, Альфреде. А тепер іди і поможи Сіссі прибрати порцеляновий сервіз. І гляди, більше не вигадуй мені у майбутньому!

Стівен Блек повернувся до наступного лакея:

— Джеффрі! Твоя поведінка була ні на краплинку кращою від Альфредової. Присягаюся, ти витав десь далеко в хмарах. Тобі є що мені сказати?

Сердешний Джеффрі відповів не одразу. Він кліпав очима, стискав губи і робив усе те, що робить чоловік, намагаючись не розревітися.

— Пробачте, містере Блеку, але мене відволікала музика.

— Яка ще музика? — спитав Стівен. — Не було ніякої музики. Он! Чуєш! Це у вітальні настроюється струнний квартет. Вони тільки щойно заграли.

— Е, ні, містере Блеку! Я чув дудку і скрипку. То була найсумніша музика в світі. Здавалося, вона крає серце!

Стівен подивився на нього спантеличено.

— Не розумію, — промовив він. — Дудки й скрипки не було.

Дворецький повернувся до останнього лакея, солідного, чорнявого чоловіка років сорока:

— Ех, Роберте! Я взагалі не доберу слів для тебе! Ну, хіба ж ми вчора не говорили?!

— Говорили, містере Блеку.

— Хіба я тобі не казав, як я на тебе покладаюся, як мені потрібно, щоб ти став взірцем для решти?

— Так, містере Блеку.

— А ти все одно цього вечора ходив до вікна з півдесятка разів! Ну, про що ти думав? Леді Вінселл не знала, в кого попросити чистий келих. Твоїм обов’язком було стояти біля столу і прислужувати гостям її милості, а не стовбичити біля вікна.

— Пробачте, містере Блеку, але я чув стукіт у вікно.

— Який ще стукіт?

— Гілля об шибки, містере Блеку.

Стівен Блек нетерпляче відмахнувся:

— Але ж Роберте, біля дому немає ніякого дерева! Тобі це відомо краще за мене.

— А от мені здалося, немов навколо будинку виріс ліс.

— Що? — скрикнув Стівен.

16 Покинь-Надію

січень 1808 року

Прислуга на Гарлі-стрит і надалі вважала, ніби її переслідують химерні видива та жалобні звуки. Старшого на кухні Джона Лонґріджа та його кухарок турбував понурний дзвін. Як переповідав цей самий Джон Лонґрідж Стівенові Блеку, той дзвін пробуджував напрочуд яскраві спогади про всіх померлих знайомих, про геть усі покинуті радощі життя і все найгірше, що коли-небудь траплялося в нім. Не дивина, що прислуга й собі похнюпила носа, повіривши в нікчемність власного існування.

Джеффрі та Альфреда, двох наймолодших лакеїв, мордували звуки дудки й скрипки, вперше почуті Джеффрі на званому вечорі. Здавалося, ця музика завше лунала із якоїсь сусідньої кімнати. Стівен обійшов із ними весь дім та показав, що ніде й ніхто не грав на таких інструментах, та все було марно; хлопці все так само боялися й страждали.

Однак найбільше Стівена дивувала поведінка Роберта, найстаршого лакея. Раніше цей чоловік видавався йому дуже розважливим, сумлінним та надійним — одним словом, людиною, що найдовше мала би опиратися уявним страхам. І тим не менш саме Роберт уперто твердив, що чує навколо будинку невидимий ліс. Коли б він не ставав перепочити від роботи, то одразу чув, як примарне гілля шкребе по стінах дому й стукає в шибки, а коріння хитро скрадається попід фундаментом та підважує цегляну кладку. Ліс старий і повен злоби[95], казав Роберт. Мандрівцю слід боятися дерев не менше, ніж людей, які там ховаються.

Але ж, заперечував Стівен, найближчий ліс був у Гемпстед-Гіті[96], не менше як у чотирьох милях від садиби, але навіть його диким не назвеш. Він не брав в облогу будинки людей і не намагався їх зруйнувати. Та хай би що не розповідав Стівен, а Роберт тільки хитав головою та здригався.

Єдиною розрадою Стівена стало те, що ця манія постирала всі інші відмінності між слугами. Лондонцям раптом стало байдуже до того, чи недорікувата челядь із провінції та чи старомодні в неї манери. А приїжджі з села більше не скаржились на розіграші столичних та уявні завдання. Усіх слуг об’єднала віра в те, що будинок облюбували привиди. Тепер, покінчивши з роботою, вони збиралися в кухні та переповідали одне одному історії про інші будинки з нечистю, про їхні жахи та страхітливу долю, яка спіткала мешканців таких осель.

Одного вечора, тижнів зо два по святковій учті леді Поул, усі зібралися біля кухонного вогнища заради цього улюбленого дозвілля. Стівену скоро набридли ці теревені, тому він рушив до себе почитати газету на ніч. Та вже за кілька хвилин пролунав дзвінок. Стівен відклав газету, вбрався в чорний сурдут і рушив подивитись, хто його викликав.

У маленькому коридорчику між кухнею та його кімнаткою рядком висіли дзвіночки, кожен із яких мав охайний підпис коричневою фарбою: «Венеційська вітальня», «Жовта вітальня», «Їдальня», «Вітальня леді Поул», «Спальня леді Поул», «Гардеробна леді Поул», «Кабінет сера Волтера», «Спальня сера Волтера», «Гардеробна сера Волтера», «Покинь-Надію».

«Покинь-Надію? — подумалося Стівену. — А це що таке?»