Читаем Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл полностью

Від самісінької появи Стівена різниченко, пекар, ліхтарник і всі інші нові знайомі прислуги на Гарлі-стрит одразу ним зацікавилися. Вони розпитували челядь про те, чим Стівен живе. Що їсть, що п’є? З ким водить дружбу? Куди ходить, якщо має дозвілля? І коли челядь із Гарлі-стрит відповідала, що Стівен з’їдає три круто зварені яйця на сніданок, що його найбільший друг — валієць, камердинер воєнного міністра, та що він минулого вечора гостював на балу для слуг у Воппінґу, і різниченко, і пекар, і ліхтарник від щирого серця їм дякували за ці відомості. Прислуга з Гарлі-стрит питала, навіщо їм це було? На що і різниченко, і пекар, і ліхтарник неабияк подивувалися та запитали, хіба ніхто нічого не знав? Прислуга з Гарлі-стрит відповіла, що й справді ніхто нічого не знав. Тоді різниченко, пекар і ліхтарник пояснили, що багато років Лондоном ходить чутка, немов Стівен Блек насправді геть не дворецький, а африканський принц інкогніто, престолонаслідник величезного царства. І геть усі знають, що як тільки йому набридне служба дворецького, він одразу туди повернеться, де в дружини візьме таку ж чорну принцесу, як і він сам.

Після такої об’яви всі слуги із Гарлі-стрит стали впівока стежити за Стівеном, вирішивши між собою, що достовірнішого поголосу й бути не могло. Та й хіба ж їхня особиста покірність Стівенові не найліпший тому доказ? Бо навряд чи би такі незалежні, горді англійці й англійки стали би коритися чорній людині в тім разі, якби не відчували до неї природну шану й повагу, геть ніби простолюдини перед справжнім королем!

Тим часом Стівен Блек навіть не здогадувався про ці химерні міркування. Свої обов’язки він виконував так само старанно, як і раніше. Він полірував срібло, вишколював лакеїв у справі service à la française[94], пильнував за кухарями, замовляв квіти, білизну, ножі, виделки і ще робив тисячу й одну річ, необхідні для того, щоб підготувати будинок і прислугу до важливого прийому. І коли цей день нарешті настав, усе навколо було настільки бездоганним, наскільки це дозволяла винахідливість Стівена Блека. У вітальні та їдальні були розставлені вази з тепличними трояндами, вони також обрамляли всі сходи. Обідній стіл встилала білосніжна дамастова скатертина, на якій огнями виблискували срібні прибори, столовий кришталь і горіли свічки. На стінах висіли два велетенські венеційські дзеркала, які за розпорядженням Стівена розташували одне навпроти одного, так щоб відображення срібла, кришталю та свічок у них двоїлися, й троїлися, й удвічі потроювалися, а коли гості всілися за стіл, то розчинилися в лагідному золотому світлі, немовби яке благословенне в славі товариство.

І найважливішим гостем був м-р Норрелл. Яка ж то була відмінність у порівнянні з його першими днями в Лондоні! Тоді ним нехтували. Він був Ніхто! А тепер він сидів поміж можновладців, які самі йому догоджали! Решта гостей повсякчас згадували його в своїх репліках і зверталися до нього зі своїми зауваженнями та питаннями і, здавалося, приходили в захват від його куцих, нечемних відповідей «Не знаю, про кого ви», «Не маю честі бути знайомим із цим джентльменом» або «Ніколи там не бував».

Деякі з розмов м-ра Норрелла (ті, що цікавіші) проводили м-р Дролайт і м-р Ласеллз. Вони посідали обабіч нього і взяли на себе труди пояснювати за столом його думки стосовно новочасної магії. Того вечора магія була головною принадою. Одночасно опинитися в присутності єдиного мага в Англії і найзнаменитішого об’єкта його магії — хіба могли гості думати чи говорити про щось інше? Дуже скоро всі тільки й обговорювали що численні заяви, ніби старі заклинання знов почали діяти: після воскресіння леді Поул такі звістки ніби гриби по дощу виринали по всій країні.

— Здається, чи не кожен крайовий листок опублікував дві-три статті про це, — підтвердив лорд Каслрей. — Днями в «Батському віснику» я читав про такого собі Ґіббонса з Мілсом-стрит. Одної ночі він прокинувся, бо почув, як у його домі скрадаються злодії. Цей чоловік нібито має велику збірню магічних книжок. Він спробував одне закляття, яке знав, і перетворив крадіїв на мишей.

— Невже? — запитав м-р Кеннінґ. — І що ж миші?

— Розбіглися по норах під плінтусами.

— Ха! — озвався м-р Ласеллз. — Повірте мені, мілорде, про магію там і не йшлося. Ґіббонс почув якийсь шум. Злякався зловмисників, проказав заклинання, відчинив двері і побачив за ними… ні, не зловмисників, а мишей. Правда тільки в тому, що від самісінького початку там і були миші. Зрештою всі ці балачки виявляються побрехеньками. У Лінкольні живе один неодружений священник на прізвище Мелпас, та от вони із сестрою взялися до професійного вивчення усіх гіпотетичних випадків чарування і поки що не виявили жодного справжнього.

Перейти на страницу:

Похожие книги