Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Із цих слів та інших, не більш зв’язних, прислуга одразу зрозуміла, що новачок застудився і його лихоманить. Його вклали в постіль і послали по лікаря. Однак, зачувши про це, Лоренс Стрейндж відправив іншого посланця за першим повідомити, що ніяких медиків не потрібно. Далі Лоренс Стрейндж заявив, що хоче каші, яку повинен подати новий слуга. Зачувши це, дворецький рушив на пошуки м-ра Джонатана Стрейнджа, щоб просити його втрутитися, але, як з’ясувалося, той іще вдосвіта виїхав у Шрусбері і мав повернутися аж наступного дня. Тому прислузі довелося витягнути слугу-новачка із постелі, вдягнути його, вкласти тацю із кашею в безвільні руки і виштовхати за двері. Цілий день м-ру Стрейнджу були потрібні всілякі дрібнички, кожну з яких мав виконувати — він на цьому особливо наполягав — новий слуга.

До ночі невдаха став гарячий, немов залізний чайник і молов щось несусвітне про діжі з устрицями. Проте м-р Стрейндж заявив, що має намір сидіти допізна і сьогодні, тому слуга має чекати поруч із ним у кабінеті.

Дворецький набрався сміливості і попросився ночувати разом із хазяїном замість нового слуги.

— А! Та ви й гадки не маєте, наскільки я вподобав цього парубка! — несхвально зблиснув очима м-р Стрейндж. — І тепер я хочу, щоб він постійно був поруч зі мною. Чи вам здається, він має поганий вигляд? Так от, по-моєму, йому просто потрібно свіже повітря. — І з цими словами він розчинив вікно над письмовим столом. В кімнаті одразу стало морозно, а знадвору стали залітати сніжинки.

Дворецький зітхнув і притулив нового слугу (котрий знову став точитися) ближче до стіни, об яку би він міг спиратись, і потайки вклав йому в кишені пару рукавичок без пальців.

Опівночі в кабінет заходила покоївка, що принесла м-ру Стрейнджу кашу. Повернувшись на кухню, вона повідомила, що хазяїн знайшов рукавички, забрав їх і поклав біля себе на столі. Слуги пішли спати з тяжкими серцями, переконані, що до сходу сонця новачок не доживе.

Настав ранок. Двері до кабінету м-ра Стрейнджа виявилися замкнені. О сьомій ранку не закалатав дзвоник, і звідти ніхто не вийшов. Так минула восьма година. Потім дев’ята. Десята. Слуги заломлювали од відчаю руки.

От тільки вони (як, направду, і Лоренс Стрейндж) забули одне: новий слуга був чоловіком молодим і сильним, а Лоренс Стрейндж — старим, і страждання, яких тієї ночі довелося зазнати новачку, однаково зносив і його хазяїн. Сім хвилин по десятій дворецький і кучер ризикнули зазирнути в кімнату, де побачили нового слугу, котрий спав на підлозі міцним сном людини, в якої минув жар. В іншому куті кімнати за письмовим столом сидів змерзлий на смерть Лоренс Стрейндж.

Коли події цих останніх двох ночей стали здобутком трохи ширшої громадськості, на нового слугу стали з цікавістю ходити дивитись, немовби на якого змієборця або лицаря, який здолав велетня. Звісно, така увага лестила новачку, а тому знову й знову розказуючи та переповідаючи свою історію, він раптом з’ясував, що коли м-р Стрейндж утретє замовив йому чарку хересу, то насправді він одказав таке:

— Ач ти, грішний діду-лиходію, зараз тобі не йметься від радості, як ти мордуєш чесних людей, знущаєшся з них і доводиш до могили, але скоро, дуже скоро настане той день, коли тобі доведеться відповісти за кожне зітхання чесного чоловіка і за кожну сльозинку, яку зронила вдова!

Так само невдовзі вся околиця знала, що коли м-р Стрейндж відчинив вікно із добрим наміром на смерть замучити холодом нового слугу, той вигукнув:

— Спершу в мороз, Лоренсе Стрейндже, та вкінці — у вогонь! Спершу в мороз та вкінці у вогонь! — пророцтво, що добре змальовує нинішнє становище м-ра Стрейнджа.

15 «Як почувається леді Поул?»

січень 1808 року

— Як почувається леді Поул?

В усіх закутах міста, серед городян усіх станів та верств лунало це запитання. Вдосвіта на Ковент-Ґардені торговці городиною чіплялися з ним до квіткарок: «Як почувається леді Поул?» У крамниці Акерманна на Стренді сам м-р Акерманн розпитував клієнтів (аристократів та знатних містян), чи не чули вони, бува, яких-небудь новин про леді Поул. Під час нудних промов у Палаті громад члени Парламенту пошепки переказували це запитання своїм сусідам (при цьому позираючи впівока на сера Волтера). Раннього ранку у спальнях Мейферу[92] покоївки, займаючись туалетом господинь, перепрошували за нахабство і цікавилися в них:

— …скажіть, а леді Поул була вчора на балу? І як почувається її милість?

День за днем питання кружляло в повітрі: «Як почувається леді Поул?»

— О! — (Лунало на нього у відповідь.) — Її милість почувається добре. Навдивовижу добре.