Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Стежка, яка виходила на пивницю Блекстока і пнулася далі нагору, страшенно заросла. Її заледве можна було й назвати «стежкою», бо малі деревця росли прямо посеред неї. Дужий вітер перетворив їх на різки, якими тепер шмагав слугу-новачка, поки той дерся вгору. Проїхавши зо півмилі, чоловік почувався так, немовбито щойно боровся з кількома силачами поспіль (а з огляду на запальний характер йому неодноразово доводилося чубитися в різних публічних місцях, так що відчуття для нього були не нові). Він проклинав недбалого, ледачого Віверну за те, що той занедбав навіть свій живопліт. Близько години знадобилося посланцю, аби дістатися до чогось, що колись могло бути полем, але зараз нагадувало пустку, зарослу терновинням і колючками. Тут лишалося тільки шкодувати, що при собі не було сокири. Слуга припнув коня до дерева і пішов далі самотужки. Величезних гострющих шипів по дорозі виявилося повно; кілька разів слуга навіть застрягав у кущах, зачепившись у кількох місцях водночас — рука там, нога сям, — аж у відчаї він гадав, ніби ніколи звідси не вибереться. Дуже дивно, що за цією височенною огорожею взагалі міг хтось жити. І він почав був думати, що, мабуть, недивно буде знайти м-ра Віверну у якімсь сторічнім сні. «Ой, та нехай, — подумав він. — Мені ж його не цілувати».

Коли благословилося на сірий, сумний досвіток, слуга нарешті вийшов на гору і побачив понівечений будинок, який годилось би назвати не «Розбитим серцем», а «Поламаним хребтом». У садиби велетенським пузирем випнуло стіну, а над нею от-от мав завалитися комин. На даху посповзала кам’яна черепиця, і крізь дірки прозирали кроквяні ребра. Всередині будинку розрослися кущі бузини й терну, чиє нестримне гілля висадило всі шибки та позривало двері із завіс.

Слуга-новачок якийсь час стояв і у відчаї розглядав цю руїну під дощем. Підвівши очі, він помітив, як хтось спускається схилом гори — якийсь ніби казковий персонаж із дивним велетенським капелюхом та патерицею у руках. Фантастичний чоловічок виявився розважливим тутешнім фермером, а своєю неймовірною зовнішністю завдячував складеному вдвічі шматку парусини, під яким він ховався від дощу.

— Агов, чоловіче! — звернувся він до слуги. — Чого ж ти не шкодуєш себе? Сам весь у крові, ще й гарний одяг роздер на клапті!

Слуга-новачок подивився на себе і зрозумів, що чоловік говорив чистісіньку правду. Він пояснив, що стежина дуже заросла і повна колючих чагарів.

— Але ж є хороша дорога, — щиро здивувався фермер. — Менше ніж за чверть милі на захід. Нею було би вдвічі швидше! Хто ж це напоумив тебе піти старим шляхом?

Слуга не став відповідати на це запитання, натомість поцікавився, чи знає він, де можна відшукати м-ра Віверну з ферми «Розбите серце».

— Це і є садиба Віверни. Та він помер ще п’ять років тому. Кажеш, ферма «Розбите серце»? А хто її так називає? Тебе розіграли. Старий шлях, «Розбите серце»… Аякже! Щоправда, назва годяща. Тут розбили серце старому Віверні. Йому сердешному не пощастило, бо якийсь джентльмен із долини поклав око на його маєтності, і коли Віверна відмовився їх продати, той джентльмен став підсилати до нього всяких харцизів посеред ночі: вони викопували всю квасолю, моркву й капусту, яку він садив. А коли це не спрацювало, подав на нього в суд. Сердешний Віверна погано розумівся на законах, і ні в чім не міг розібратися.

Слуга-новачок трохи подумав.

— Мені здається, — нарешті промовив він, — я навіть міг би сказати, як того джентльмена звуть.

— О! Це і так усім відомо. — Тут він придивився до вранішнього гостя: — Чоловіче, ти ж білий наче молочний пудинг і тремтиш, наче ось-ось розвалишся на друзки!

— Я змерз, — визнав слуга.

Після чого фермер (на прізвище Буллбрідж) мало не силоміць хотів затягнути його до себе додому, щоб він міг зігрітися біля каміна, перекусити щось, випити і, можливо, навіть трошки подрімати. Слуга подякував, але сказав, що він просто змерз.

А тому Буллбрідж провів слугу-новачка до його коня (обминаючи колючки) і показав хорошу стежку назад на дорогу, якою той і рушив до господи м-ра Стрейнджа.

У холоднім білім небі сходило холодне біле сонце, немов би малюючи алегоричну картину відчаю, і поки слуга скакав додому, йому здавалося, ніби сонце — то сердешний Віверна, а небо — це Пекло, куди його відправив збувати свій вік у муках м-р Стрейндж.

Коли слуга-новачок повернувся назад, його зустріла інша прислуга.

— Отакої, хлопче! — стурбовано скрикнув дворецький. — Тільки подививсь на себе! Джеремі, це все через херес? Він розлютився через херес?

Слуга повалився з коня, схопив дворецького за сурдут і став благати принести йому вудку, щоб виловити нещасного Віверну із Пекла.