Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

М-р Норрелл змушений був погодитися, що великі маги навряд чи так чинили б, але він мусив на комусь зігнати свій гнів. Чилдермасс і Лукас якнайвигідніше трапилися йому під руку, то він почав саме з них і виголосив довжелезну промову, сповнену палких інвектив проти Вінкулюса, найбільшого зловмисника всіх часів і народів, закінчивши її натяками на те, що зухвалі слуги-дармоїди нічим хорошим не кінчають.

Чилдермасса й Лукаса, котрі мусили вислуховувати щось подібне майже щотижня відколи поступили на службу до м-ра Норрелла, ці тиради геть не злякали. Вони просто дочекалися, поки хазяїн виговориться та охолоне, а потому Чилдермасс проказав:

— А тепер давайте забудемо про пироги та сир. Залізши до вас із візитом, він завдав собі чималого клопоту і ризикнув потрапити на шибеницю. Що йому було треба?

— Та! Передати пророцтво Короля Крука. Мабуть, довго думав. Послання виявилося безглузде, як і більшість таких просторікувань. Щось про бойовища, і престол, і срібний вінець, але найбільше він вихвалявся іншим магом, за якого, певно, має себе.

Тепер, коли м-ра Норрелла переконали, що Вінкулюс не його могутній суперник, він почав жалкувати, що взагалі сперечався з ним. Набагато ліпше, думалося йому, було би зберігати величну й владну мовчанку. Він намагався розрадити себе думкою, що Вінкулюс начисто утратив свій імпозантний вид, коли Дейві із Лукасом тягнули його із кімнати. Поступово цей спогад і усвідомлення власної незрівнянно кращої освіти і здібностей повернули йому почуття втіхи. Однак на жаль, недовго воно тривало. Бо взявши «Пташину мову» в руки, він побачив такий абзац:

…Магія — це ніщо інше, як дикий подум птахи, що вволяє себе порожнечі. Жодна істота на землі не має такої спроможності. Навіть найдрібніші з пернатих здатні вирушити у прямий лет із цього світу й мимохідь потрапити в Інакші Землі. Звідки береться той вітер, що дмухає вам в обличчя й перегортає сторінки вашої книжки? Де вітряна магія малих істот зустрічається із магією Людини, де зрозуміла мова вітру, й дощу, і дерев, там знайдемо ми Короля Крука…[86]

Наступного разу, як м-р Норрелл зустрівся із лордом Портісгедом (що сталося за два дні), він одразу підійшов до його милості й звернувся до нього з такими словами:

— Сподіваюся, мілорде, ви знайдете для свого часопису які-небудь украй критичні слова про Томаса Ланчестера. Довгі роки я захоплювався його «Пташиною мовою», вона мені здавалася сміливою спробою дати читачам ясний та зрозумілий опис магії авреатів, та варто було засісти за неї уважніше, і з’ясувалося, що писання його вражені якнайгіршими вадами… Він містик, мілорде! Просто містик!

14 Ферма «Розбите серце»

січень 1808 року

Років за тридцять до того, як м-р Норрелл приїхав у Лондон підпорювати світ зі своїм вражаючим задумом відродження англійської магії, у володіння спадком вступив такий собі джентльмен на ім’я Лоренс Стрейндж. У свою власність він отримав: понівечений часом будинок, трохи неродючих земель і цілу гору боргів та заставщини. Неабияка біда, звісно, та на думку Лоренса Стрейнджа — цілком здоланна. Були би гроші. Тому, як і багато хто з джентльменів до і після нього, він поставив собі за мету — бути особливо люб’язним із багатими спадкоємицями, де б і коли він їх не зустрічав, а тому, маючи вроду та гарне виховання, одразу ж підкорив серце одної міс Ерквістоун, юної шотландської панянки, що мала дев’ятсот фунтів доходу на рік.

Скориставшись грошима, які прийшли з міс Ерквістоун, Лоренс Стрейндж полагодив будинок, зайнявся впорядкуванням своїх земель та повернув усі борги. І вже незабаром гроші він став заробляти для себе, а не виплачувати за зобов’язаннями. Молодий чоловік розширив свої маєтності і став лихварювати під п’ятнадцять відсотків росту. Цим та іншим схожим заняттям він віддавав кожну вільну годину і вже не міг приділяти багато уваги нареченій. Ба більше, Лоренс дав їй зрозуміти, що її товариство і бесіди йому дошкуляють. Відтак їй, сердешній, жити з ним стало непереливки. Маєток Лоренса Стрейнджа був у Шропширі, у самісінькій глушині на кордоні з Вельсом. Місис Стрейндж там нікого не знала. Вона звикла до міського життя, до единбурзьких балів, до единбурзьких крамниць, до розумних бесід, що вели її единбурзькі друзі; і вигляд високих понурих гір, вічно вбраних у валійські дощі, наганяв на неї смуток. П’ять років вона мучилася з таким самотнім життям, а потім померла від застуди, потрапивши в бурю під час одинокої прогулянки в тих самих горах.