Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

У м-ра Норрелла з вуст зірвався було вигук, але він умить перетворився на тихе засмучене зітхання.

— Перший мене боятиметься; другий — жадатиме побачить;
Першим заправлятимуть злодії й убивці; другий замислить власну згубу;
Перший поховає своє серце у темнім засніженім лісі, та відчуватиме його біль;
Другий побачить найдорожчий свій скарб у ворожих руках

…

— О! То тепер, виходить, ти явився сюди всього лиш образити мене! Облудний Магу, ти ревнуєш через мій успіх! Не можеш нічого вдіяти з моєю магією, то намислив очорнити моє ім’я і порушити мій спокій…

— Перший житиме на самоті; він буде сам собі тюремник;
Другий ходитиме самотніми шляхами, буря збиратиметься над його головою, а він усе шукатиме чорну вежу на високім пагорбі

…

Цієї ж миті розчинилися двері, і в кімнату забігло двоє чоловіків.

— Лукасе! Дейві! — істерично заверещав м-р Норрелл. — Де вас носило?

Лукас почав щось пояснювати про шнурок на дзвінку.

— Що? Та хапайте же його! Хутчіш!

Дейві, кучер м-ра Норрелла, мав статуру тих самих щедрих пропорцій, що й решта представників такого роду занять, і снагу, яку черпав із щоденних змагань зі сваволею чотирьох породистих запряжних коней у розквіті сил. Він ухопив Вінкулюса за тулуб і горло. Той завзято борюкався, хоч і не покинув шпетити м-ра Норрелла:

— Я сиджу на чорнім престолі в тіні, та не побачать мене.
Дощ одкриє мені двері, і я пройду ними;
Камені складуть мені престол, і я сяду на нього

…

Дейві з Вінкулюсом поточились і впали на столик, із якого повалилася гора книжок.

— А-а-а! Обережно! — вигукнув м-р Норрелл. — Заради Бога, обережно! Він же перекине каламар! І попсує мені книжки!

Лукас теж підскочив до Дейві та спробував допомогти йому приборкати приблуду, що люто махав руками і через те скидався на вітряка, поки м-р Норрелл гасав по бібліотеці швидше, ніж будь-коли за останні роки, підбираючи книги та складаючи їх подалі від небезпеки.

— Безіменний раб одягне срібний вінець… — прохрипів Вінкулюс, бо все дужча хватка Дейві на горлі впевнено позбавила його промову будь-якої величності. Вінкулюс зробив останню спробу виборсатися з обіймів кучера і прокричав:

— Безіменний раб стане королем у чужій країні…

Після чого Лукас і Дейві чи то поволокли, чи то понесли його з кімнати геть.

А м-р Норрелл упав у крісло біля каміна. Він знову взяв книгу в руки, але був надто схвильований, щоб вернутися до читання. Крутився в кріслі, гриз нігті, ходив по бібліотеці, повсякчас вертаючись до розкиданих під час боротьби книжок й перевіряючи їх, чи не пошкодились (нічого не знаходив), та найчастіше він підходив до вікна і тривожно визирав, чи ніхто не стежить за його будинком. О третій в кімнаті почало сутеніти. Лукас прийшов запалити свічки та підкинути дров у вогонь. За ним виглядав Чилдермасс.

— О! — вигукнув м-р Норрелл. — Нарешті! Ви вже чули, що трапилося? Мене всі зрадили! Інші маги стежать за мною і замислюють, як би завдати мені краху! Мої слуги-нероби забули про свої обов’язки. І їм цілковито байдуже, перерізали мені горлянку чи ні. А ви… а ви — найгірший злодій! Кажу вам, цей чоловік з’явився в кімнаті нізвідки. Ніби магічним способом! А коли я дзвонив і кричав, то ніхто не приходив! Ви мусите облишити всі свої справи. Тепер ваше єдине завдання — встановити, які закляття цей чоловік наклав на мій дім, щоб увійти! Звідки він знає магію? Що йому відомо ще?

Чилдермасс з іронією подивився на хазяїна.

— Ну, якщо це моє єдине завдання, то я з ним уже впорався. Ніякої магії. Одна з кухарок забула замкнути вікно у коморі, чаклун заліз через нього і потім тинявся будинком, поки не наскочив на вас. От і все. Ніхто не приходив, бо він перерізав шнурок від дзвінка, а почути ваш крик ні Лукас, ні решта не могли, аж поки той не взявся за свою бучну промову, тоді вони одразу й прибігли. Правда, Лукасе?

Лукас, колінкуючи з кочергою перед каміном, погодився і підтвердив, що саме так усе й було:

— Я, сер, намагався вам розказати. Та ви ж не слухали.

Проте м-р Норрелл так сильно себе накрутив, так розлютився та знервувався через уявні магічні здібності Вінкулюса, що це пояснення його анітрохи не заспокоїло.

— О! — промовив він. — Та я однаково переконаний, що він замислив проти мене щось лихе. Я певен, він уже щось накоїв.

— Звичайно, накоїв, — погодився Чилдермасс. — Ще й якого лиха! Поки був у коморі, то з’їв три пироги з м’ясом.

— І дві головки вершкового сиру, — додав Лукас.