Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Це прекрасний задум, — говорив він, — але, на жаль, цілком нездійсненний. Займатися редагуванням часопису мені забракне часу, а довірити таку важливу справу іншій людині я навряд чи зможу.

— І я так думав, сер, — відповів йому м-р Ласеллз, — поки не згадав про Портісгеда.

— Портісгеда? Хто такий Портісгед? — запитав м-р Норрелл.

— Ну… — почав Ласеллз. — Колись він був магом-теоретиком, але…

— Теоретиком? — стурбовано перебив його м-р Норрелл. — Ви ж знаєте, якої я про них думки!

— Та ж ви не дослухали до кінця! Він у такому захваті від вас, сер, що коли почув про ваше несхвалення теоретичної магії, то одразу ж покинув свої дослідження.

— Справді? — трохи заспокоївся м-р Норрелл.

— Він надрукував одну чи дві книги. Точно не скажу які. Історія магії шістнадцятого сторіччя для дітей або щось таке[81]. Я певен, що ви, сер, можете зі спокійним серцем довірити лорду Портісгеду редагування часопису. Він ніколи не надрукує щось, чого ви не схвалюєте, бо його милість має славу одного з найдостойніших людей у королівстві. І я цілковито певен, що він прагнутиме лише вдовольнити ваші побажання[82].

Неохоче м-р Норрелл погодився зустрітися з лордом Портісгедом, і м-р Дролайт написав тому листа, запрошуючи на Гановер-сквер.

Лордові Портісгеду було майже тридцять вісім років. Він був дуже високий і худий, з довгими худими руками й ногами. Незмінно вбирався в білуватий сурдут і світлого кольору бриджі. Вразлива душа, він ніяковів од усього на світі: свого високого зросту, свого статусу колишнього мага-теоретика (як розумний чоловік, лорд Портісгед розумів, що м-р Норрелл цього не схвалює), од знайомства з вишуканим світським панством в особі Дролайта і Ласеллза, а найбільше — від зустрічі з м-ром Норреллом, своїм найбільшим героєм. Якоїсь миті від хвилювання лорд Портісгед навіть почав розгойдуватися туди-сюди, що в поєднанні з його зростом і білуватим одягом справляло враження берізки під поривами дужого вітру.

Попри знервованість йому вдалося засвідчити своє глибоке розуміння тієї честі, яку до нього виявив м-р Норрелл, покликавши на зустріч. Та й м-р Норрелл настільки зрадів беззастережній шанобливості лорда Портісгеда, що змилостився і дозволив тому знову взятися до вивчення магії.

Не варто зайвий раз казати, який щасливий був лорд Портісгед, та коли почув, що м-р Норрелл хотів би, щоб він подовгу сидів у закуті Норреллової вітальні, вбираючи думки мага про новочасне чарівництво, а потім під його ж керунком редагував новий часопис м-ра Маррі, то втіха його, здавалося, не знала меж.

Новий журнал одержав назву «Друзі англійської магії», яку запозичено з листа м-ра Сеґундуса в редакцію «Таймс», писаного минулої весни. Цікаво, що жоден із матеріалів, які побачили світ у «Друзях англійської магії», не належав перу м-ра Норрелла, котрий виявився абсолютно неспроможним завершити бодай одну статтю; його ніколи не задовольняв результат, і завше переслідувало відчуття, ніби він написав забагато або ж навпаки — замало[83].

Перші числа журналу мало чим могли зацікавити справжніх дослідників магії, і хоч який інтерес становили кілька статей-нападок, писаних Портісгедом від імені м-ра Норрелла: на джентльменів, що займалися магією, і дам, що займалися магією, магів-волоцюг, магів-мандрівців і магів-вундеркіндів, Учене товариство магів Йорка, Учене товариство магів Манчестера, учені товариства магів у цілому та й узагалі — всіх інших магів.

13 Маг із Треднідл-стрит

грудень 1807 року

Славу найзнаменитішого вуличного мага в Лондоні, безперечно, мав Вінкулюс. Його будка стояла перед святим Христофором-ле-Стоксом на Треднідл-стрит навпроти Банку Англії, і невідомо, що знали краще: будку чи банк.

А попри те причина, з якої так уславився Вінкулюс — скоріше, не уславився, а здобув горезвісну репутацію, — лишалася дещо загадковою. Чарував він не краще від першого-ліпшого шарлатана з масними патлами і брудною жовтою завіскою. Його заклинання не мали сили, пророцтва не справджувалися, а чаклунському шалу ніхто ні на йоту не йняв віри.