Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— О! — вигукнув м-р Горрокс. — Я, мабуть, усе віддав, тільки би глянути на таку магію! А ви, мілорде? О, містере Норрелле, може, ми таки вмовимо вас показати нам яке-небудь видіння в срібній чаші?

Зазвичай, м-р Норрелл не зглядався на таких марнотних прохачів, але його так роздобрив прийом в Адміралтействі (адже двоє джентльменів засипали його компліментами), що він майже одразу дав згоду і відправив прислугу по срібну чашу.

— Срібна чаша, — пояснював м-р Норрелл, — має бути приблизно один фут упоперек. І наповніть її, будь ласка, чистою водою.

Якийсь час тому Адміралтейство видало наказ трьом кораблям зустрітися в морі південніше Ґібралтара, і лорд Малґрейв дуже цікавився, чи відбулося це рандеву; не міг би м-р Норрелл якось це дізнатися? М-р Норрелл не знав, але пообіцяв спробувати. Коли принесли чашу і м-р Норрелл схилився над нею, лорду Малґрейву та м-ру Горроксу здалося, ніби воскресла стародавня слава англійської магії, ніби вони жили за часів Стоксі, Томаса Бог-у-поміч та Короля Крука.

У срібній чаші на поверхні води з’явився образ трьох кораблів на блакитних хвилях. Сліпуче світло Середземномор’я ввірвалося в кімнату посеред похмурого грудневого дня та осяяло обличчя трьох джентльменів, котрі прикипіли поглядом до чаші.

— Вони ж рухаються! — приголомшено вигукнув лорд Малґрейв.

Картинка й справді ожила. Голубим небом бігли щонайбіліші хмаринки, на хвилях погойдувалися кораблі, палубами яких пересувалися люди. Лорд Малґрейв та м-р Горрокс легко упізнали кораблі Його Величності «Катерина Вінчестерська», «Лавр» і «Кентавр».

— О, містере Норрелле! — не стримався м-р Горрокс. — На «Кентаврі» служить мій кузен. Ви не могли би мені показати капітана Баррі?

М-р Норрелл засовався на місці, з присвистом набрав повітря в груди, люто витріщився на срібну чашу, і в ній мало-помалу виринув обрис рожевощокого, золотокудрого херувима-переростка, який міряв кроками шканці. Це, запевнив присутніх м-р Горрокс, і був його кузен, капітан Баррі.

— Нівроку виглядає, правда? — веселився м-р Горрокс. — Я так радий, що він у доброму здоров’ї.

— Де вони? Ви знаєте? — запитав лорд Малґрейв м-ра Норрелла.

— Шкода, — відказав маг, — але мистецтво живих картинок найменш точне в цілому світі[77]. Я дуже вдоволений, що мав честь показати вашій милості деякі з кораблів Його Величності. Ще більше я втішений тим, що це саме ті кораблі, про які ви питали. Чесно зізнатися, я на це навіть не сподівався, проте, боюся, більше мені вам нічого повідомити.

Адміралтейство було в захваті від досягнень м-ра Норрелла, і вже незабаром лорд Малґрейв та м-р Горрокс задумалися про нове завдання для чарівника. Не так давно флот Його Величності захопив французький лінійний корабель з прекрасною фігурою на носі, вирізьбленою в подобі ясноокої русалки, що мала коралові вуста, густі золоті коси, вишукано прикрашені дерев’яними крабами й морськими зірками, та хвіст у золото-срібній лусці, немовбито виліплений з імбирного пряника. До того, як потрапити британцям у руки, корабель побував у Тулоні, Шербурі, Антверпені, Роттердамі та Генуї, а значить, русалка на власні очі бачила багато берегових укріплень та стала свідком великої розбудови флоту Наполеона Буонапарте, яка тоді йшла повним ходом. М-р Горрокс попросив м-ра Норрелла зачарувати її та розпитати про все, що вона знала. Так м-р Норрелл і зробив. Та хоч йому і вдалося розговорити русалку, спочатку вона не змогла відповісти на жодне питання. Вона вважала себе непримиренним ворогом Британії і була страшенно рада висловити усю ненависть до цієї країни. Провівши все життя поміж моряцтва, вона вивчила чимало лайок і охоче їх застосовувала до всіх, хто проходив досить близько, щоби почути. Голос, який їх викрикував, крехтів рипінням щогл і шпангоутів під дужим вітром. Русалка завдавала англійцям не тільки словесних кривд. Одного разу трьом матросам, котрим загадали якусь роботу на кораблі, не пощастило, і вони наблизились до цієї фігури на відстань її довгих дерев’яних рук, якими вона вмить їх ухопила та кинула у воду.

М-р Горрокс, що спеціально відвідав Портсмут для бесіди з русалкою, втомився від неї і заявив, що накаже порубати її на друзки та спалити у вогні. Та попри своє французьке походження вона виявилася сміливицею і сказала, нехай тільки спробують її кинути в багаття. При цьому хвисьнула хвостом і загрозливо помахала руками, а всі дерев’яні краби та морські зірки в її волоссі наїжачились.

Справу владнав вродливець капітан, який перед тим захопив корабель і якого відправили напоумити русалку. Красивою грамотною французькою мовою він обґрунтував справедливий характер британських вимог і немислиму несправедливість французьких. Не знаю, що стало переконливішим: дохідливість його слів чи краса його обличчя, та русалка розповіла м-ру Горроксу все, що той забажав.