Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Перроке, адмірал і капітан не могли намилуватися цим видивом. Вони вже забули, що їх обдурили, забули, що змарнували цілий тиждень і що весь цей тиждень британці безперешкодно ходили в порти на Балтиці, та португальськім узбережжі, та й у будь-які порти, куди імператор Наполеон Буонапарте не хотів їх пускати. Проте закляття, яке тримало кораблі купи, схоже, починало слабшати (і це мало би пояснити танення трипалубника на півночі). За дві години дощ ущух, і тієї самої миті розвіялися чари. Перроке, адмірал і капітан Жумо це зрозуміли через кумедне відчуття, немовбито вони щойно скуштували струнного квартету або їх на мить оглушила блакить. Не встигло око змигнути, як дощові кораблі перетворилися на туманні кораблі, які лагідно розвіяв бриз.

Французи лишилися самі посеред порожньої Атлантики.

12 Дух англійської магії кличе м-ра Норрелла на поміч Британії

грудень 1807 року

Одного грудневого дня в Чипсайді[74] зіткнулися дві великі підводи, одна з яких перекинулась, розгубивши бочки хересу. Поки візники сварилися, котрий із них винен, перехожі помітили, що одна з бочок стала протікати. І вже невдовзі її оточила юрба пияків, озброєних склянками й квартами, якими вони рятували херес, та баграми й металевим пруттям, щоб дірявити вцілілі бочки. Отак дві підводи з тлумом людей начисто перекрили весь Чипсайд, так що на всіх сусідніх вулицях зупинився рух карет, які розтягнулися в чергах на Поултрі, Треднідл-стрит, Бартолом’ю-лейн з одного боку та Олдерсґейту, Ньюґейту і Патерностер-роу — з іншого. Ніхто навіть гадки не мав, як можна розв’язати цей, здавалося, нерозривний вузол з екіпажів, коней і людей.

Візники, один із котрих був гарний, а інший товстий, уладнавши свій спір, перетворилися на таких собі Бахуса й Силена вуличної учти. На чолі гурту прихильників вони вирішили розважитись, повідчиняти дверцята всіх карет і позаглядати, чим живуть багатії. Кучери й лакеї противились як могли, відбивалися від такого нахабства, але натовп зібрався надто численний (не втримаєш) і надто п’яний (шмаганням нагайок, що до них вдалися найбрутальніші візничі, не налякаєш). Отож, в одному з екіпажів товстий візник побачив м-ра Норрелла і згукнув:

— Овва! Та це ж старий Норрелл!

Тут обоє візників залізли в карету до мага і взялися тиснути йому руки, обдаючи при цьому густим хересним духом та запевняючи, що вони зараз умить, не гаючись, візьмуться розчищати дорогу для екіпажу героя Французької блокади. Свого слова вони дотримали, натовп порозпрягав коней респектабельних людей, а карети негайно порозпихали у двори чинбарень та інших нечистих закладів або повідкочували у брудні цегляні завулки, де ті позастрягали і позчісували об стіни свій лак; тим часом візники з товариством влаштували м-ру Норреллу тріумфальну процесію, провівши його аж до Гановер-сквер, всю дорогу нахвалюючи, підкидаючи в повітря шапки та складаючи пісні на честь мага.

Захват од діяння м-ра Норрелла немовбито опанував людьми. Його хитрощі протримали французький флот у своїх гаванях одинадцять днів, упродовж яких британські вітрильники в повній мірі скористалися привіллям Біскайської затоки, Ла-Маншу та Північного моря, здійснивши чимало корисного. Доставили багато вивідувачів у різні частини Французької імперії та забрали інших назад у Британію з новинами про задуми Буонапарте. А купецькі судна безперешкодно розвантажили каву, вовну і прянощі в портах Голландії та Балтики.

Подейкували, Наполеон Буонапарте уздовж і поперек обшукував цілу Францію, намагаючись і собі знайти мага, але без найменшого успіху. Тимчасом приголомшені міністри в Лондоні раптом виявили, що народ чи не вперше тішився з їхніх рішень.

М-ра Норрелла запросили до Адміралтейства й почастували мадерою в Залі для зустрічей. Маг сидів у кріслі біля каміна і мило бесідував із Першим лордом Адміралтейства, лордом Малґрейвом[75], і Першим секретарем Адміралтейства, м-ром Горроксом[76]. Стіну над каміном прикрашали різьблені зображення навігаційного приладдя та квіткових гірлянд, що дуже подобалися м-ру Норреллу. Він розповідав про чудові різьблення в книгозбірні абатства Гертф’ю.

— І все ж я вам заздрю, мілорде, — говорив м-р Норрелл. — Слово честі. Такий прекрасний образ вашого робочого приладдя! От би мені щось таке. Ніщо так не вражає, ніщо так не спонукає до роботи, як охайно розкладені робочі інструменти або ж їхні зображення, вирізьблені у добротнім англійськім дубі, як тут. Однак магові, направду, інструменти майже не потрібні. Розкрию вам маленький секрет, мілорде: чим більше знарядь тягає із собою маг — барвистих порошків, котячих опудал, магічних капелюхів тощо, — тим більшим ошуканцем виявиться!

А яких ж нечисленних інструментів, чемно поцікавився м-р Горрокс, усе-таки потребує справжній маг?

— Леле! Та, власне, ніяких, — відповів м-р Норрелл. — Хіба що срібної чаші для видив.