Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Інші чари, яких бажали міністри, сподобалися м-ру Норреллу значно менше. Воскресіння леді Поул полонило уми лондонців, і серед них міністри винятку не становили. І розпочав усе лорд Каслрей, коли спитав у інших міністрів, кого найбільше в світі боявся Наполеон Буонапарте. Хто, здавалося, завжди вгадував кожний крок лихого французького імператора? Хто завдав французам настільки нищівної поразки, що вони й донині не наважуються потикати свого французького носа з портів? В чиїй особі поєдналися усі чесноти справжнього англійця? У кому ще, питався лорд Каслрей, як не в лорді Нельсоні? Звісно ж, найперше треба повернути лорда Нельсона з мертвих. Лорд Каслрей перепрошував сера Волтера (бо, можливо, він чогось не зрозумів), але навіщо вони взагалі марнують час на балачки?

На що м-р Кеннінґ, чоловік заповзятливий і схильний до колотнеч, хутко відказав, мовляв, звичайно, втрата Нельсона була якнайприкріша, Нельсон був національним героєм, Нельсон — здійснив усе, що згадав у промові лорд Каслрей. Та при всіх своїх досягненнях і словах — і цим м-р Кеннінґ аж ніяк не хотів образити Флот, найславнішу з британських інституцій, — хіба Нельсон не був звичайним моряком? Зате блаженної пам’яті м-р Пітт був усім[71] [72]. Якщо й вертати мерців із того світу, то хіба може бути інакший вибір як Пітт?

Лорд Четем (за сумісництвом брат блаженної пам’яті м-ра Пітта), очікувано підтримав таку пропозицію, але подивувався, навіщо взагалі щось там вибирати — чому б не воскресити одразу обох, і Пітта, і Нельсона. Просто заплатити магові вдвічі більше, та й по всьому. Навряд чи цьому хтось перечитиме?

Після цього інші міністри також стали пропонувати нових мертвих джентльменів у кандидати на повернення з того світу, аж поки не склалося враження, що невдовзі половина усипальниць у країні спорожніє. І щойно список неабияк підріс, одразу спалахнули суперечки.

— Ні, так не годиться, — обурився сер Волтер. — Звідкись треба починати. Мабуть, не тільки я вважаю, що нашим нинішнім становищем усі ми певною мірою зобов’язані містерові Пітту. І буде недобре, якщо будь-який інший джентльмен одержить перевагу над ним.

Із цим на Гановер-сквер було послано кур’єра по м-ра Норрелла, що мав його доставити в Берлінґтон-Гаус. Мага провели в оздоблену прекрасними розписами залу, де засідали міністри. Сер Волтер повідомив його про те, що кабінет обмірковує ще одне воскресіння.

М-р Норрелл сполотнів і пробурмотів під носа, що тільки особливе ставлення до сера Волтера змусило його вдатись до такого виду магії, за який він би й не думав братися в іншому разі; він навіть і думати не хоче про нову спробу; міністри й гадки не мають, про що вони просять.

Та коли м-р Норрелл розібрав, про якого кандидата йдеться в клопотанні, йому значно полегшало і він почав щось мурмотіти про стан тіла.

Після цього міністри згадали, що м-р Пітт помер майже два роки назад, тож, попри їхню відданість Піттові за життя, їм анітрохи не кортіло зустрітися з ним у його теперішньому вигляді. Лорд Четем (брат м-ра Пітта) із сумом зауважив, що бідний Вільям, безперечно, вже значно втратив форму.

Більше до цієї розмови не верталися.

Минув тиждень чи більше, і лорд Каслрей запропонував відправити м-ра Норрелла до Нідерландів або ж Португалії (де міністри слабко сподівалися здобути хоч який плацдарм проти Буонапарте), щоб той міг зайнятися магією під началом генералів та адміралів. Тож, з метою оглядин, на Гановер-сквер у спільній сухопутній та військово-морській експедиції було відправлено адмірала Пейкока, червоновидого флотського діда, та капітана Гаркорт-Брюса із двадцятого полку легких драгунів.

Капітан Гаркорт-Брюс був не тільки звитяжним і вродливим рубакою, а ще й романтиком. Повернення магії в Англію пробрало його до кісток. Він читав багато книжок з історії, щоправда цікавішої, і в його думках жило багато стародавніх битв, коли рокованих на смерть англійців уже було долали значно чисельніші французи, аж раптом під звуки дивної, нетутешньої музики на пагорбі об’являвся Король Крук у високім чорнім шоломі з круковим пір’ям, що майоріло на вітрі; на воронім коні він учвал з’їжджав у долину з сотнею лицарів-людей та сотнею лицарів-фейрі позаду і в магічний спосіб розбивав французів ущент.

Ось так уявляв собі магію капітан Гаркорт-Брюс. Ось це він волів би бачити на всіх бойовищах материкової Європи. Тому, побачивши м-ра Норрелла у вітальні на Гановер-сквер, послухавши та побачивши його вередування через чай із надлишком вершків, а потім через чай із браком заварки, він — скажу я вам те, про що ви, напевно, вже самі здогадалися, — трохи розчарувався. Направду, він настільки засмутився усією експедицією, що адміралу Пейкоку, старому широколицьому джентльмену, стало його шкода, і він зважився лиш на стримані глузування та помірні кпини з молодика.