Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Отже, — пояснював Перроке, — кораблі стоять заякорені, немов у спокійному морі, але ж море не спокійне. Дужий вест мав би їх уже знести онде на ті скелі, але ж не зносить. Чи лавірують кораблі? Ні. Чи зарифлені в них вітрила? Ні. Я вже не злічу, скільки разів змінився вітер, відколи я тут сиджу, та чи зробили екіпажі кораблів хоч щось? Нічого.

Капітан Жумо, який недолюблював Перроке й ревнував через його вплив на адмірала, розреготівся:

— Він же несповна розуму, мій адмірале. Якби британці й справді били байдики або були такі безтолкові, як він каже, то від їхнього флоту вже лишилися б самі друзки рангоуту.

— Я би назвав це не флотом, — розмірковував Перроке, нітрохи не зважаючи на капітана, — а його картинкою. Але послухайте іще чуднішу річ, мій адмірале. Бачите он той трипалубник на північному краю лінії? У понеділок він був схожий на решту кораблів, але зараз його вітрила подерто на шмаття, бізань-щогла зникла, а в борту зяє діра.

— Ура! — вигукнув капітан Жумо. — Значить, якісь наші сміливці завдали йому шкоди, поки ми тут теревенимо.

Перроке на це вишкірився:

— Капітане, ви справді гадаєте, британці дозволили би одному французу підійти до сотні кораблів, рознести один із них на шматки і потім спокійно забратися геть? Ха! Хотів би я, капітане, подивитися, як би ви це зробили на своєму кораблику. Ні, мій адмірале, я думаю, британець тане.

— Тане! — скрикнув із подиву адмірал.

— Його корпус роздимається, ніби бабусина стара торбинка для пряжі, — промовив Перроке. — А бушприт із бліндом сповзають помалу у воду.

— Боже, що за маячня! — вигукнув капітан Жумо. — Як може корабель розтанути?

— Не знаю, — замислено промовив Перроке. — Залежно від того, з чого його зроблено.

— Жумо, Перроке, — озвався адмірал Демулен, — пропоную нам узяти корабель і самим на все подивитися. Так буде найкраще. Якщо ми побачимо приготування британців до нападу, то повернемо назад, але бодай щось та дізнаємося.

Отож, Перроке, адмірал і капітан Жумо взяли невеликий корабель і кількох сміливців; бо матроси хоч і хоробрий народ, що холоднокровно долає труднощі, але забобонний, а Перроке був не єдиний чоловік у Бресті, котрий помітив чудасії на британських кораблях.

Відпливши трохи від берега, наші сміливці помітили, що дивні кораблі цілковито сірі і при цьому блистять; навіть під темним небом, навіть під проливним дощем вони сяяли. Одного разу в хмарах з’явилася проріха, і промінь сонця освітив море. Кораблі зникли. А потім хмари знову зійшлися, і судна вернулися назад.

— Боже милий! — закричав адмірал. — Що це все значить?

— Можливо, — з тривогою припустив Перроке, — всі британські кораблі потонули, а це їхні привиди?

Та химерний флот блищав і сяяв, що привело до дискусії про те, з чого його зроблено. Адмірал вважав, із заліза або сталі. (Металеві кораблі! Аякже! Я завжди вважала французів ексцентричними.)

Капітан Жумо припускав, з фольги.

— Фольга!

— Так, звісно! — відповів капітан Жумо. — Знаєте, як дами беруть фольгу і крутять із неї такі трубочки, з трубочок роблять кошики, а їх прикрашають квітами й драже.

Адмірал та Перроке здивувалися, почувши таку відповідь, але капітан Жумо був красенем, тому знав про дам значно більше від них.

Проте якщо виготовлення одного кошика в дами займає цілий вечір, скільки ж дам потрібно, щоб виготовити справжній флот? Адмірал поскаржився, що в нього від одної думки про це розболілася голова.

Знову вияснилося. Цього разу вони підійшли до кораблів противника значно ближче, ніж раніше, й одразу побачили, наскільки прозорий цей безбарвний флот, від якого вмить лишились самі лелітки на воді.

— Скло, — промовив адмірал, і він був близький до істини, яка врешті-решт відкрилася розумному Перроке.

— Ні, мій адмірале, це дощ. Цей флот із дощу.

Падаючи з небес, крапельки утворювали щільні форми: стовпи, перемички, пласти, яким хтось надавав подоби сотні кораблів.

Цікавість аж ятрила Перроке, адмірала та капітана Жумо, кому ж підвладна така сила, і вони вирішили, що, значить, десь мусить існувати заклинач дощів.

— І не просто заклинач дощів! — вигукнув адмірал. — А справжній майстер-лялькар! Тільки погляньте, як гойдає кораблі на хвилях! Як напинаються й спадають вітрила!

— Безсумнівно, мій адмірале, нічого прекраснішого мені ще не випадало бачити, — погодився Перроке, — але я й досі наполягаю, хто би це не вдіяв, а на морській справі він не розуміється.

Дві години дерев’яний корабель адмірала лавірував серед дощового флоту. Створені з дощу, ці кораблі не видавали жодного звуку: не рипіли шпангоути, не лопотіли вітрила, не лунали крики матросів до своїх товаришів. Кілька разів безликі люди з дощу виходили до леєру подивитися на дерев’яний корабель та його екіпаж із крові й плоті, та що вони при цьому думали, ніхто не відав. Адмірал, капітан і Перроке почувалися цілком у безпеці, адже, як зауважив Перроке: «Навіть якщо дощові матроси вирішать нас розстріляти з дощових гармат, на нас летітимуть ядра із води, од яких ми хіба промокнемо як хлющ».