Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

А ще ж слуги. В новій оселі молодої дружини всі лакеї — новачки. Коли яка річ потрібна швидко: свічки, інакші виделки, прихватка з цупкої тканини, в якій можна нести супницю, повну гарячого супу, — то чи подужають вони її знайти? За новою адресою леді Поул, Гарлі-стрит[93], № 9, усі ці турботи множились одразу натроє. Половина прислуги була родом із Нортгемптонширу, з помістя її милості в Ґрейт-Гізердені, а половину щойно понаймали в Лондоні. І як добре всім відомо, існує велетенська різниця між провінційними та лондонськими слугами. Причому справа не в точному виконанні обов’язків. Слугам як у Нортгемптонширі, так і в Лондоні потрібно куховарити, прибирати, підносити і доставляти. Ні, різниця полягає в тому, як саме вони виконують свої обов’язки. От уявіть, провінційний сквайр із Нортгемптонширу приїжджає з візитом до свого сусіда. Наприкінці гостин лакей підносить сквайрові його пальто та допомагає вбратися в нього. І водночас цілком природно буває лакеєві чемно поцікавитися, як ся має дружина сквайра. Таке питання анітрохи не ображає сквайра, ба більше — він не тільки на нього відповідає, а ще й сам цікавиться. Можливо, той сквайр десь чув, що бабуся лакея впала і поранилася, поки збирала капусту на городі, то він питає, як її здоров’я тепер. Сквайр із лакеєм живуть у крихітному світі і з дитинства знають одне одного. А от у Лондоні так не годиться. Лондонському лакею заборонено звертатися до гостей хазяїна. Він мусить удавати, ніби бабусь і капусти просто не існує.

І за адресою Гарлі-стрит, № 9 провінційні слуги леді Поул постійно почувалися ні в сих, ні в тих, боялися допустити якусь помилку і ніколи не були впевнені в своїй правоті. Навіть із їхньої мови сміялися та глузували. Лондонські слуги не одразу розуміли їх нортгемптонширський акцент (скажемо чесно, не дуже й намагалися) і слова на кшталт «аґрес», «шпараґи», «кітка» і «щипавка», коли годилося казати «аґрус», «аспарагус», «кішка» і «вуховертка».

Лондонським слугам страшенно припало до вподоби розігрувати слуг із провінції. Так, вони вручали Альфреду, юному лакею, тарелі з бридкою брудною водою, приказуючи, що це французький суп, і веліли подавати на вечерю іншим слугам. Або передавали сільськими слугами вісточки різниченку, пекарю або ліхтарнику. Повідомлення були складені рясною лондонською балачкою, що слугам із провінції здавалася повною абракадаброю, проте і різниченко, і пекар, і ліхтарник розуміли їх та кривду й лайку, що вони передавали, дуже добре. Одного разу за таку образу різниченко зацідив Альфредові в око, поки лондонська челядь ховалася та реготіла в коморі, звідки підслуховувала їхню розмову.

Звісно ж, слуги з провінції постійно жалілися леді Поул (котру вони знали все своє життя) на знущання, яких зазнали, і леді Поул була прикро вражена нещасливим життям старих друзів у її новому домі. Та їй бракувало досвіду, і вона не знала, як підійти до розв’язання цієї проблеми. Вона анітрохи не сумнівалася в щирості прислуги з села, але боялася зашкодити ще більше.

— Що мені робити, сер Волтере? — питала вона.

— Робити? — подивувався сер Волтер. — Нічого не робити. Облиште все Стівенові Блеку. І коли він з ними закінчить, усі будуть смиренні мов ягнята й співатимуть хором мов дрозди.

До свого одруження сер Волтер мав лише одного прислужника, Стівена Блека, котрому довіряв буквально без міри. За адресою Гарлі-стрит, № 9 його називали «дворецьким», хоча його обов’язки та відповідальність значно перевищували клопоти пересічного дворецького. Від імені сера Волтера він вів справи з банкірами та правниками; він вивчав стан фінансів леді Поул і доповідав про все, що дізнався, серу Волтеру; ні з ким не радячись, він наймав слуг і робітників; він роздавав їм завдання, розраховувався за квитанціями та видавав платню.

Насправді, багато в яких домах існували слуги, що завдяки своєму винятковому розуму чи здібностям мали значно більші від звичних повноваження. Але зі Стівеном це було ще незвичніше через те, що він був негром. Кажу «незвичніше», бо хіба не звикли ми, що до слуг-негрів ставляться найгірше у господі? Хай би як вони старалися? Хай би якими розумними були? І тим не менш Стівен Блек знайшов протидію цьому всезагальному звичаю. Звісно, були в нього й деякі природні переваги: вродливий, високий, ставний. Безперечно, допомагав йому і статус його господаря — політика, який залюбки виставляв своє вільнодумство цілому світу, оддавши управління власним будинком та справами в руки чорного слуги.

Решта слуг дещо подивувалися, з’ясувавши, що заправляти ними велено чорному чоловікові, представників раси якого дехто з них раніше й не бачив. Хтось спочатку обурювався і переказував іншим, мовляв, нехай тільки спробує покомандувати, то почує у відповідь дуже грубі слова. Та що б і хто б там не збирався вчинити, у присутності Стівена нічого подібного ніколи не відбувалося. Поважний погляд, владність і розважливі розпорядження, які він роздавав, природно схиляли всіх до дії.