Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Вони в такому захваті від містера Норрелла, цей священник і його сестра, — охоче підхопив м-р Дролайт. — Страшенно раді, що нарешті постала така людина, яка здатна відновити шляхетне мистецтво англійської магії! Їм нестерпна сама думка, що інші люди розводять облудні теревені й претендують на славу нашого героя! Їм гидко, що інші люди несуть себе аж настільки високо, аж крадуть увагу в містера Норрелла! Для них це вже особиста образа! Містер Норрелл був до них такий ласкавий, що надав деякі безвідмовні засоби, аби встановлювати істину та розвінчувати всі ці фальшиві претензії, тому зараз містер Мелпас і міс Мелпас подорожують країною на фаетоні та борються із самозванцями!

— По-моєму, ви занадто розщедрились на компліменти для Ґіббонса, містере Ласеллзе, — педантично проказав м-р Норрелл. — Він цілком міг мати на думці якусь лиху мету, коли озвучив свої облудні заяви. Щонайменше він збрехав про свою бібліотеку. Я відправив Чилдррмасса, щоб він перевірив, і Чилдермасс каже, що там немає жодної книжки давнішої від тисяча сімсот шістдесятого року. Бібліотека геть нічого не варта! Геть!

— І все ж таки мусимо сподіватися, — відповіла м-ру Норреллу леді Поул, — що вже незабаром священник із сестрою зможуть відкрити нам істинно талановитого мага, когось вам у поміч, сер!

— О! Таж більше нікого немає! — вигукнув Дролайт. — Анікогісінько! Бачте, щоби звершити свої неймовірні діяння, містер Норрелл повинен був усамітнитися на багато-багато років, щоб читати книжки. На жаль, така відданість державній справі — справжня рідкість! Запевняю вас, іншого такого немає!

— Але панотцеві та його сестрі нізащо не можна припиняти пошуків, — не здавалася її милість. — Знаю зі свого прикладу, як багато зусиль потребував один-єдиний акт магії. Тільки подумайте, наскільки помічним було би для містера Норрелла мати асистента!

— Хоч і помічним, але навряд чи реальним, — промовив м-р Ласеллз. — Мелпаси не знайшли нічого, щоб підтвердити найменшу вірогідність існування такої людини.

— Таж ви самі щойно сказали, містере Ласеллзе, що вони не шукали! — заперечила леді Поул. — Вони мали на меті викривати облудну магію, а не шукати нових магів. Як вони подорожували фаетоном, їм би не вартувало багатьох зусиль заразом розпитувати і про чарувальників із бібліотеками. Впевнена, вони не заперечуватимуть проти такого додаткового завдання. Вони радо вам допоможуть, сер. — (До м-ра Норрелла.) — А ми всі сподіватимемося на їх скорий успіх, бо щось мені підказує, вам трохи самотньо.

За якийсь час, коли цілком одповідна кількість із п’ятдесятьох чи близько того страв була нібито спожита, а лакеї прибрали зі стола рештки, леді розійшлися, полишивши джентльменів за вином. Але тут якраз джентльмени раптом з’ясували, що товариство одне одного їм до вподоби менше, ніж звичайно. Вони вже проговорили все, що мали сказати про магію. Не приносили задоволення плітки про знайомих, і навіть політика здавалась дещо нудною. Одним словом, у всіх з’явилося відчуття, що вони не заперечуватимуть іще раз мати щастя побачити леді Поул, а тому повідомили серу Волтеру — саме повідомили, не цікавлячись його думкою, — що він уже засумував за дружиною. Той заперечив. Але в праві на таку відповідь йому відмовили; адже всі на світі знають, що молодий завжди сумує за молодою; навіть найкоротші розлуки засмучують щойно одруженого чоловіка і викликають нетравлення шлунка. Гості сера Волтера стали перепитувати одне в одного, чи не став сер Волтер якийсь жовчний, і дійшли одностайного рішення, що таки став. Він заперечив. Подивіться же, як він кріпиться всіма силами, правда? Чудово. Однак істини ради, варто визнати, випадок одчайдушний. Тому вони над ним зглянуться і підуть до дам.

У куточку біля серванта за відбуттям джентльменів спостерігав Стівен Блек. Троє лакеїв — Альфред, Джеффрі та Роберт — лишилися в кімнаті.

— Нам іти подавати чай, містере Блеку? — невинно поцікавився Альфред.

Стівен Блек підняв пальця на знак того, що всі мали лишатися там, де стояли, й ледве насупився показати, щоб усі мовчали. Зачекав, доки їх не міг почути жоден джентльмен, і лиш потім викрикнув:

— Що, на Бога, з вами всіма сьогодні сталося? Альфреде, я розумію, що ти нечасто буваєш у такім товаристві, як сьогодні, але хіба цим можна виправдати твою забудькуватість? Чому я вчив?! Я просто приголомшений твоєю дурістю!

Альфред пробурмотів якесь вибачення.

— Лорд Каслрей просив подати йому куріпку в трюфелях. Я напрочуд добре розчув його слова! А ти йому приніс полуничне желе! Про що ти думав?

Альфред проказав щось цілком нерозбірливе, але в його відповіді Стівен почув слово «страх».

— Страх? Який страх?

— Мені здалося, я бачив якусь химерну постать за кріслом її милості.

— Альфреде, що ти верзеш?

— Когось високого, з блискучим сріблястим волоссям і в зеленім сурдуті. Він нахилився її роздивитися, але наступної миті я вже нікого не бачив.

— Альфреде, подивись у той край кімнати.

— Так, містере Блеку.

— Що ти бачиш?

— Завісу, містере Блеку.

— А ще?

— Жирандолю.