Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Стівен допоміг джентльменові вдягти зелений, наче листя, сурдут (щонайліпших роботи й крою), а джентльмен рушив до стільця і взяв з нього маленький футляр. Виготовлений із порцеляни, оправлений у срібло, він був завбільшки з коробку для табаки, але трохи довший ніж зазвичай такі коробки. Стівен висловив своє зачарування кольором футляру, заледве голубим і заледве сіруватим, заледве лавандовим і заледве бузковим.

— Авжеж! Він прекрасний! — жваво підхопив джентльмен. — Неймовірно складна робота. До барвника треба додавати сльози старих дів шляхетного роду, що довго вели бездоганне життя, так і не спізнавши жодного дня істинного щастя!

— Сердешні дами! — пошкодував їх Стівен. — Я невимовно радий, що це така рідкість.

— О! Та ж клопіт не в сльозах — у мене їх кілька пляшок. Клопіт усе правильно змішати для потрібного кольору.

Джентльмен люб’язно розговорився не на жарт, і тому Стівен, відкинувши вагання, запитав:

— Що ж ви зберігаєте в такому прекрасному футлярчику, сер? Табаку?

— Ет, ні! Це мій справжній скарб, і я хочу, щоб його сьогодні одягла до балу леді Поул!

Він підняв кришку футляру й продемонстрував Стівенові маленький білий мізинець.

Дворецький був трохи подивувався, але його зачудування хутко минуло, і якби його хтось тієї миті про це запитав, то він, не змигнувши оком, одповів би, що джентльмени часто мають при собі чужі мізинці, складені в маленькі футляри, і він бачить такий уже далеко не вперше.

— І давно він належить вашій сім’ї, сер? — чемно поцікавився він.

— Ні, недавно.

Джентльмен клацнув кришкою, закриваючи футляр, і поклав його в кишеню.

Разом вони зі Стівеном помилувалися джентльменовим відображенням у дзеркалі. Стівен не міг не помітити, наскільки ідеальний вигляд вони мали поруч: лискуча чорна шкіра поруч із мерехтливо-білою — взірець особливої чоловічої краси. Схоже, та сама думка з’явилася і в джентльмена.

— Які ж ми вродливці! — замислено проказав він. — Але зараз я розумію свою жахливу помилку! Я мав тебе за слугу в цім будинку! Одначе цього не може бути! Твоя гідність і краса свідчать про твоє шляхетне, можливо, навіть королівське походження! Думаю, ти тут лише гість, так само, як і я. Мушу перепросити за те, що попихав тобою, і подякувати за послуги, завдяки яким я тепер готовий до зустрічі з прекрасною леді Поул.

— Ні, сер, — усміхнувся Стівен. — Я слуга. Слуга сера Волтера.

Джентльмен із будяковим волоссям зачудовано скинув бровою:

— Такий красень і з такими талантами не повинен прислужувати! — враженим тоном промовив він. — Він має панувати у великих володіннях! Скажіть, милості прошу, нащо тоді здалася краса, як не для того, щоб видимо позначати чиюсь вищість над усіма іншими? Але тепер я все збагнув! Твої недруги змовилися, щоб позбавити тебе законних володінь і покинути серед невігласів нікчемного роду!

— Ні, сер! Ви помиляєтеся. Я завжди був слугою.

— Гм. Тоді я нічого не розумію, — спантеличено струснув головою джентльмен із будяковим волоссям. — Це якась загадка, і як матиму вільну хвилину, я обов’язково нею займуся. Тим часом, у винагороду за те, що ти опорядкував мою зачіску, і твою службу взагалі, чекаю тебе на моєму сьогоднішньому балі.

Од такої екстравагантної пропозиції Стівен на мить утратив дар мови. «Цей пан або шалений, — подумав він, — або належить до якогось радикального крила політиків, що воліли би стерти всі відмінності між станами». Зате вголос промовив:

— Це велика честь для мене, сер, але ж поміркуйте: ваші гості чекатимуть на зустріч із рівними собі леді й джентльменами. Якщо вони дізнаються, що ви їх вітаєте нарівні зі слугою, то, я певен, гостро почуватимуться ображеними. Я дуже вам удячний за вияв такої доброти, але не хочу, щоб ваші гості ніяковіли або кривдилися.

Здавалося, ці слова ще більше вразили джентльмена із будяковим волоссям.

— Які шляхетні в тебе почуття! — скрикнув він. — Пожертвувати власною втіхою задля вдоволення інших! Зізнаюся, такі розмисли не спадали мені на думку. І водночас я тепер сповнений рішучості, щоб подружитись і зарадити тобі всім, що тільки мені під силу. Щоправда, ти не зрозумів однієї речі. Мої гості, чиєю перебірливістю ти так перейнявся, — мої ж васали й підданці. І ніхто з них не насмілиться критикувати ні мене, ні тих, кого я назву своїми друзями. А в разі чого ми їх просто вб’ємо! Але повір, — раптом додав він, немов ураз занудився від цієї розмови, — який сенс сперечатися, коли ти вже тут?

Із цими словами джентльмен рушив геть, і Стівен раптом помітив, що стоїть у великій залі, повній людей, що танцювали під сумну музику.