Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

— Крім того, — зауважив останній, — нам ніхто стільки і не винний, крім хіба що герцогині Ворксоп[101], та й чесно кажучи, мадам, у такім разі…

— Так-так-так, Тобі, годі, — перебила вона, трохи замислилася і припустила: — А може, якийсь джентльмен схотів був змахнути краплі дощу з обличчя, дістав носовичка із кишені і випадково вивернув із неї гроші? От вони й попадали на підлогу.

— Та ж ми не на підлозі їх знайшли, — заперечив Джон, — а тут у скарбничці, в нашій касі. Разом з рештою.

— Ну, я навіть не знаю, що й казати, — зітхнула місис Бренді. — Сьогодні хтось гінеями розплачувався взагалі?

Ні, відказали їй Джон і Тобі, ніхто гінеями того дня не платив, ані двадцятьма п’ятьма гінеями, ані двадцять п’ять разів по гінеї від двадцяти п’яти одвідувачів.

— Вони такі жовті, мадам, — зауважив Джон. — Ще й однаковісінькі, без найменшої відмітинки на них.

— Може мені збігати по містера Блека, мадам? — запропонував Тобі.

— Авжеж! — радісно погодилася місис Бренді. — Хоча, мабуть, усе-таки ні, не треба. Давайте турбувати його лиш у крайніх випадках. А в нас же, Тобі, ще не крайній випадок? Чи таки крайній? Щось я геть заплуталася.

Раптова й незбагненна з’ява таких значних грошей у наш час — абсолютна дивина. І тому ні Джон, ні Тобі не могли зарадити своїй господині та допомогти їй розібратися, добре це чи погано.

— З іншого боку, — розмірковувала жінка далі, — містер Блек такий розумний. Смію припустити, він ураз розв’яже цю задачку. Біжи на Гарлі-стрит, Тобі. Переказуй містерові Блеку мої вітання і повідом, що коли він нічим не зайнятий, я буду рада обмінятися з ним парою слів. Ні, зажди! Не кажи такого. Адже це таке нахабство. Перепроси за те, що турбуєш його і скажи, що коли так сталося, що він не має нагальної роботи, я буду безмежно йому вдячна… ні, не так… матиму за честь… ні, таки вдячна… Я буду безмежно вдячна за можливість поговорити з ним декілька хвилин.

Місис Бренді і Стівен Блек познайомилися, коли сер Волтер успадкував борги свого дідуся, а місис Бренді — справу свого чоловіка. І тепер майже щотижня Стівен приносив їй по одній-дві гінеї на виплату боргу. Навдивовижу місис Бренді часто відмовлялася брати гроші. «Ох, містере Блеку! — була вона говорила. — От заховайте ці свої гроші, щоб я їх і не бачила! Я впевнена, що серові Волтеру Поулу вони потрібніші, ніж мені. У нас був такий славний виторг минулого тижня. Зараз маємо трохи карракканського шоколаду[102], а люди такі ласкаві, говорять, мовляв, це найкращий у цілому Лондоні — як на смак, так і на вигляд! — а тому по нього шлють з усієї столиці. Може, скуштуєте чашечку, містере Блеку?»

І потім місис Бренді зазвичай виносила шоколад у біло-блакитній порцеляновій шоколадниці, наливала Стівенові чашечку і схвильовано перепитувала, чи припав він йому до вподоби; складалося враження, що слати по крам могли з усієї столиці, але місис Бренді ніяк не могла переконатися в чеснотах товару, поки не знала Стівенової думки. Шоколадом її турботи про нього не обмежувалися. Вона страшенно переймалася Стівеновим здоров’ям. Якщо день випадав холодний, місис Бренді хвилювалася, чи він не змерз; якщо дощило, переживала, щоб не застудився; а якщо стояв спекотний сухий день, вона наполягала, щоб Стівен присів відпочити біля віконця, яке виходило на маленький зелений садок, і чимось освіжився.

Коли надходив час йому іти, вона зазвичай знову порушувала питання гіней. «А от за наступний тиждень, містере Блеку, нічого вам не скажу. Наступного тижня гінея може мені конче знадобитись. Люди не завжди сплачують за рахунками. Тому я наберуся зухвалості і проситиму вас прийти з нею наступної середи. Десь о третій годині. О третій я буду геть вільна і точно матиму час зварити шоколаду, який ви були такі добрі назвати пречудовим».

Читаючи ці рядки, джентльмени всміхнуться собі під носа і скажуть, що жінки геть не розуміються на підприємництві, зате леді-читачки можуть погодитися, що місис Бренді чудово зналася на своїй справі, бо справою життя місис Бренді стало закохати в себе м-ра Блека, так само, як у нього була закохана вона.

За якийсь час Тобі повернувся, та не зі звісткою від Стівена Блека, а з самим Стівеном, і всі турботи місис Бренді через монети наче вітром здуло, їх місце тепер посідало хвилювання набагато приємнішої природи.

— О, містере Блеку! Ми й не сподівалися побачити вас так скоро! Навіть не думала, що ви одразу знайдете для нас час!

Стівен стояв у темряві, і сяйво, яке випромінювали чудні монети, до нього не діставало.

— Нікому немає діла до того, де я сьогодні ввечері, — промовив він незвично глухим голосом. — У будинку зчинилася буча й веремія. Її милість занедужала.