Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Сердешний м-р Норрелл! Годі було й придумати щось гірше від творення нових магів! Себе він розраджував думкою, що лорд Гоксбері — взірцевий міністр, відданий своїй справі, з тисячею і ще одною річчю на думці, вартими пильної уваги. Безперечно, він скоро про все забуде.

Та вже наступного разу, як м-р Норрелл потрапив до Берлінґтон-Гаусу, лорд Гоксбері помітив його і догнав, вигукуючи по дорозі:

— А! Містере Норрелле! Я вже обговорив із королем ваш задум стосовно підготовки нових магів. Його Величність дуже радий, йому неабияк припала до вподоби ваша ідея, тому він просив переказати вам, що він радо візьме нову школу під свій патронат.

На щастя, перш ніж м-р Норрелл устиг щось відповісти, несподівана поява шведського посла змусила його милість поквапитись, і він пішов геть.

Десь за тиждень чи навіть трошки пізніше м-р Норрелл і лорд Гоксбері побачилися знову, цього разу на званій вечері у принца Вельського, яку той давав у Карлтон-Гаусі на честь м-ра Норрелла.

— А! Містере Норрелле, ось ми й зустрілись. Але ж навряд чи ви маєте при собі які-небудь рекомендації щодо школи магії? Я от тільки-но говорив із герцогом Девонширським[117], і знаєте, він виявив неабиякий інтерес. Каже, в нього якраз є особняк у Лемінґтон-Спа, що якраз згодиться. Цікавився навчальним планом. Питав, чи ходитимуть учні до молитви, де маги спатимуть — безліч питань, відповідь на які я не знаю й близько. Ви би не могли з ним сьогодні переговорити? Он він стоїть біля каміна, махає нам і зараз підійде. Ваша милосте, це містер Норрелл, і він готовий дати вам відповідь на всі запитання!

М-рові Норреллу насилу вдалося переконати лорда Гоксбері та герцога Девонширського, що школа забере забагато часу, крім того, треба ж іще підшукати молодь, достатньо талановиту, аби за цю справу взагалі варто було братися. Із превеликою неохотою його милість і його світлість мусили з цим погодитися, а м-р Норрелл тим часом відволік їх набагато податливішим проектом — нищенням уже існуючих магів.

Справа в тім, що вже давним-давно його дратували вуличні ворожбити Лондона. Навіть іще нікому не відомий і не цікавий, він свого часу засипав урядовців та інших видатних джентльменів своїми супліками про необхідність витурити бродячих чаровників за межі міста. Тож цілком природно, що, вславившись, м-р Норрелл подвоїв і потроїв свої зусилля. Найперше він придумав, щоб усі магічні дії підпадали під нагляд уряду та вигадав запровадити дозволи (хоч і не міг уявити, хто б іще, крім нього, мав такий дозвіл). Він запропонував зібрати спеціальну наглядову Раду магії, але з цією ідеєю м-р Норрелл узяв на себе трохи зайвого.

І як сказав лорд Гоксбері серу Волтеру:

— Ми геть не хочемо ображати людину, котра так прислужилася країні, але вимагати заснування нового управління зі своїми таємними радниками та секретарями й бозна-ким іще посеред виснажливої війни?! Ще й для чого? Слухати містера Норрелла та говорити йому компліменти? Це навіть не обговорюється. Прошу вас, мій любий сер Волтере, переконайте його зайнятися чимось іншим.

Тож наступного разу, як зустрілися сер Волтер і м-р Норрелл (а було це в Норрелловому будинку на Гановер-сквер), гість звернувся до господаря з такими словами:

— Пречудова пропозиція, сер, проти неї ніхто слова не скаже, але запровадження Ради… так не роблять, одним словом. Адже в межах лондонського Сіті (бо наш клопіт, головним чином, зосереджений тут) вона не матиме ані найменших повноважень. Послухайте, ось, що ми зробимо. Взавтра ми з вами вирушимо до Меншн-Гаусу[118], дочекаємося лорда-мера і кількох його райців. Думаю, вже скоро матимемо поміж них однодумців.

— Але ж, любий сер Волтере! — вигукнув м-р Норрелл. — Це нікуди не годиться. Наш клопіт Лондоном не обмежується. Я думав про це відтоді, як покинув Йоркшир… — (Тут він взявся шукати на список у паперах, розкиданих на маленькому столику поруч.) — Ось: двадцятеро вуличних ворожбитів живуть у Нориджі, двоє у Ярмуті, двоє у Ґлостері, шестеро у Вінчестері, сорок двоє в Пензансі! Ви тільки послухайте! Кілька днів тому до мого дому внадилася якась нечупарна дама (тільки уявіть собі!) та вимагала зустрічі зі мною, по якій я мав би виписати їй документ — ціле свідоцтво, не менше! — моє особисте підтвердження її магічних здібностей. Я був приголомшений як ніколи в житті! Сказав їй: «Послухайте, жіночко!..»

— Ви згадали інші міста, — раптом затараторив і перебив його сер Волтер, — ви знаєте, я тут подумав, що як Лондон позбудеться цієї прокази, то й інші за столицею не забаряться. Ніхто ніколи не хоче відставати від Лондона.