Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

У таку холоднечу земля під ногами перетворилася на прикру суміш льоду й перемерзлого болота, тож коли Вінкулюс занотовував деталі в масну книжечку, він трохи оступився і рухнув на сумнівного капелюшника. Ворожбит намагався втриматись на ногах, але крига виявилася настільки підступною, що йому довелось вчепитися в чоловіка, ніби в щаблі драбини. Той, здавалося, неабияк перелякався, коли йому в обличчя повіяло дужим духом елю впереміш із капустою, а кощаві пальці обмацали його з ніг до голови, та він однаково змовчав.

— Перепрошую, — пробурмотів Вінкулюс, коли нарешті знову сподобився прийняти вертикальне положення.

— Вибачення прийняті, — чемно відповів йому сумнівний капелюшник, обтрушуючи з пальто крихти черствого хліба, грудочки збитого тлусту, бруд та інші дрібні знаки Вінкулюсової присутності.

Ворожбит і собі поправляв одяг, який трошки скуйовдився, поки він падав.

Сумнівний капелюшник правив далі.

— Як я і казав, моя справа процвітає, мої капелюшки вмить розкуповують у Віндзорі, і ледь не щотижня яка-небудь принцеса із королівського замку приходить до мене замовити собі новий головний убір або рюшики. Над дверима я повішав великий королівський герб із гіпсу, підзолотив його фарбою, і тепер усі знають, що мені виявляють ласку монарші особи. Але мене не полишає думка, що капелюшкова справа надто тяжка. Цілі ночі сидиш і шиєш ці шапочки, рахуєш гроші і так далі. Гадаю, життя би значно спростилось, якби мене покохала одна з цих принцес. У тебе є яке-небудь таке закляття, магу?

— Любовний приворот? Аякже! Однак недешево. Зазвичай беру по чотири шилінги за чарунок на молочарку, десять — на швачку і шість гіней — на вдову з власною справою. А от на принцесу… хм… — Брудними нігтями Вінкулюс задумливо пошкрябав щетину на щоці. — Сорок гіней, — навмання випалив він.

— Гаразд.

— То про котру мова? — запитав ворожбит.

— Про котру що?

— Про котру принцесу?

— Хіба вони не всі однакові, га? Від цього якось залежить ціна?

— Ні, не так щоб уже й залежить. Я вам запишу приворот на клаптику паперу. Розірвете його навпіл і одну половину вшиєте собі в нагрудну кишеню пальта. Іншу треба непомітно запхати в одяг принцеси, яку ви собі оберете.

Сумнівний капелюшник отетерів:

— І як мені, по-твоєму, це зробити?

Вінкулюс поглянув на чоловіка:

— Хіба не ви казали, що шиєте їм капелюшки?

— Ну, звісно же! — розсміявся добродій. — Звісно.

Вінкулюс підозріло глянув на нього.

— Із вас такий же капелюшник, як із мене… е-е…

— Маг? — припустив сумнівний капелюшник. — Визнай, це ж не єдиний твій фах. Адже ти, крім усього іншого, ще й обібрав мені кишені.

— Тільки того, що хотів переконатись, якими злочинами промишляєш ти, — відрізав Вінкулюс і потрусив рукою, поки з рукава не посипалися предмети, що він їх витягнув із кишень сумнівного капелюшника. Жменька срібників, дві золоті гінеї, три-чотири згорнуті аркушики паперу. Ворожбит підняв один із них.

Цидулки виявилися невеличкі, але з цупкого й дорогого паперу, їх помережали густі рядки, виписані акуратним почерком. Перший аркушик починався зі слів «Два закляття на те, щоби змусити впертюха покинути Лондон, і одне — на викриття того, чим зараз займається мій заклятий ворог».

— Маг із Гановер-сквер! — заявив Вінкулюс.

Чилдермасс (а це був саме він) кивнув.

Вінкулюс почитав заклинання. Перше мало переконати об’єкт у тому, що на кожен лондонський цвинтар учащають привиди похованих там людей, а на кожен міст — душі самогубців, які потопилися, стрибаючи з нього. І вся ця потороча мала би поставати перед об’єктом закляття в тій подобі, в якій була перед самісінькою смертю: із знаками вчиненого над ними насильства, хвороб, що їх спіткали, або спорохнілої старості. Од цього він настрахався би так, що ніколи б не наважився перейти міст або проминути церкву — а в Лондоні це неабияк дошкуляло б, адже мости стоять за якусь сотню футів один від одного, а храми розділяє ще менша відстань. Друге закляття мало переконати об’єкта в тому, що справжня і єдина любов та безмежне щастя чекають на нього в селі, ну а третє — що якраз мало встановити, чим зайнятий заклятий ворог, — передбачало використання дзеркала і повинно було, як задумав Норрелл, дозволити Чилдермассу шпигувати за Вінкулюсом.

Ворожбит вищирився:

— Можеш переказати мейферському магу, що його закляття на мене не подіяли!

— Справді? — саркастично перепитав Чилдермасс. — Може, це тому, що я їх не накладав?

Вінкулюс пожбурив папірці на землю.

— То накладай враз! — Він задерикувато склав на грудях руки і зблиснув очима, як щоразу робив, викликаючи Духа ріки Темзи.

— Дякую, але ні.

— Чого ж ні?

— Бо, як і ти, не люблю, коли мені розказують, як робити свою справу. Хазяїн наказав у будь-який спосіб витурити тебе з Лондона. Але я збираюся зробити це по-своєму. Не так, як він каже. Ходімо. Гадаю, Вінкулюсе, буде найкраще, якщо ми з тобою спокійно поговоримо.

Вінкулюс замислився:

— Може, пошукаємо для розмови теплішого місця? Де наливають ель, скажімо?

— Звісно. Як тобі заманеться.