Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Чилдермасс пропустив повз вуха зауваження Ласеллза і Дролайта, а сам звернувся до м-ра Норрелла:

— Навіть якщо припустити, що він настільки вправний шулер, аби провернути такий трюк (в чому я анітрохи не переконаний), він не міг знати, що я маю марсельську колоду. Звідки йому знати те, що не відомо вам?

— Так. Вам і справді пощастило, що я про це не знав! Треба ж таке — віщувати майбутнє на картах з картинками. Як я це зневажаю! Від першого і до останнього кроку це все була напрочуд погана задумка.

— А що робити з книгою, якою нібито володіє ворожбит? — поцікавився Ласеллз.

— Так, і справді, — кивнув м-р Норрелл. — Те дивне пророцтво. Смію припустити, в ньому нічого путнього немає, але один-два вирази мали й справді давнє походження. Мабуть, було би краще глянути на цю книгу.

— То як, містере Чилдермассе? — запитав Ласеллз.

— Я не знаю, де він її зберігає.

— Тоді ми пропонуємо вам це з’ясувати.

Ось так і сталося, що Чилдермасс заслав вивідувачів шпигувати за Вінкулюсом, і його першим несподіваним відкриттям стало те, що ворожбит, виявляється, був одружений. Причому значно ґрунтовніше від більшості людей. Адже в нього налічувалося п’ятеро дружин, розкиданих по різних парафіях Лондона і навколишніх містечках та селах. Найстаршій виповнилося сорок п’ять, наймолодшій — п’ятнадцять, і кожна з них ні сном, ні духом не знала про решту чотирьох. Чилдермасс примудрився зустрітися з усіма по черзі. З двома він розіграв свій номер із сумнівним майстром дамських капелюшків; іншій представився митником; для четвертої вирядився п’яним та азартним шахраєм; ну, а п’ятій повідав, що, хоча широкий світ знає його як прислужника великого м-ра Норрелла із Гановер-сквер, він достоту і сам справжній маг. Дві спробували його пограбувати; одна пообіцяла розказати йому все на світі, поки він частуватимете її джином; ще одна спробувала затягнути його з собою на молитву до методистів; ну, а п’ята, на превелике здивування для всіх, у нього закохалася. Та врешті-решт усі ці ігрища скінчилися нічим, бо жодна з них узагалі не знала, що Вінкулюс має якусь там книжку, не кажучи вже про те, щоб повідати про місце її сховку.

М-р Норрелл відмовлявся в це вірити і тому в особистім кабінеті на третьому поверсі промовляв закляття і, прикипівши поглядом до срібної миски з водою, дослідив помешкання усіх п’ятьох дружин Вінкулюса, однак не подужав знайти нічого, бодай віддалено схожого на книгу.

Тим часом поверхом вище, у крихітній власній кімнатці, Чилдермасс розкладав свої карти. Вони набули свого колишнього вигляду, крім Імператора, який так і не позбувся легкої подоби Короля Крука. Раз по раз серед інших випадали одні й ті самі карти, наприклад Туз Кубків — церковний на вигляд потир складної конструкції, що радше нагадувала якесь місто на стеблині[126] — і «II. La Papesse». Чилдермассів хід думок підказував йому, що карти свідчать про щось приховане. З дивною частотою випадала і масть Жезлів, але винятково верхні карти: Сімка, Вісімка, Дев’ятка й Десятка[127]. І чим більше Чилдермасс дивився на ці лави Жезлів, тим більше вони йому скидалися на рядки письма і водночас — на бар’єр, перешкоду для розуміння. Ось так поступово Чилдермасс повірив у те, що книгу Вінкулюса, чим би вона не була насправді, писано якоюсь невідомою мовою.

22 Лицар Жезлів

лютий 1808 року

Джонатан Стрейндж дуже відрізнявся від батька. Не був жадібний, не був пихатий, мав виважений і спокійний характер. Та попри відсутність очевидних пороків перелічити його чесноти було так само складно. Модний люд, із яким він спілкувався[128] під час розваг у Веймуті або ж у вітальнях Бата, неодноразово визнавав його «якнайчарівнішим чоловіком у цілому світі», але ці слова лиш означали, що Джонатан Стрейндж добре говорив і танцював, а ще полював та грав у азартні ігри з іншими джентльменами, як і годиться людині його стану.

Що ж до зовнішності, то був він досить високий і мав гарну статуру. Дехто називав його красенем, хоча далеко не всі поділяли таку думку. Адже його обличчя мало два недоліки: довгастий ніс та іронічний вираз. Правда ще й у тому, що його волосся було рудуватого відтінку, а як відомо, жоден рудько не може претендувати на звання вродливця.

Коли помер батько, Джонатан Стрейндж саме намагався переконати одну юну леді взяти з ним шлюб. Вернувшись же додому в Шрусбері у день батькової смерті та зачувши від слуг новини, найперше він подумав про те, чи вплине це якось на його матримоніальні плани. Чи побільшали тепер його шанси почути «так» від обраної партії? Або ж навпаки — поменшали?

Одруження мало бути найпростішою справою. Їх підтримували всі друзі, а рідний брат леді (єдиний її родич) прагнув цього шлюбу чи не сильніше від самого Джонатана Стрейнджа. Щоправда, Лоренса Стрейнджа геть не влаштовувала злиденність майбутньої нареченої, проте його змога шкодити цьому задуму зійшла нанівець, коли старий замерз на смерть із власної провини.