Джури і Кудлатик

— Серйозна жіночка, — дивлячись їй услід, шанобливо прогарчав дядько Бровко. — 3 такою й жартувати не хочеться… — Привіт, сусідко! — зненацька гукнув він. — Як полювалося?

Я озирнувся. З кущів саме виходила дебела руда кицька з темними смугами поперек спини. То була наша баба Маруська. Баба облизувалася і мала вдоволений вигляд. Схоже, когось уполювала.

— Здрастуйте, бабо! — і собі озвався я.

— Спасибі, полювалося гарно, — відказала баба дядькові. Мені лише кивнула, бо я для неї був ще ніким. По тому баба підійшла до зачинених сінешніх дверей, підстрибнула і вчепилася передніми лапами в клямку. Клямка клацнула, і двері почали повільно відчинятися. За мить баба Маруська щезла за ними. Дядько Бровко провів її очима і сказав:

— З нею теж жарти кепські. Особливо, коли розлютується. Вона мені в дитинстві не раз псувала шкіру.

— Вам? — не повірив я, бо баба Маруська була набагато менша за нього.

— Атож, — хитнув дядько своєю важкою головою. — І було за що.

І він замріяно звів погляд до неба. Певно, згадував свою молодість.

— Еге ж, славні то були часи, — зітхнув він. — Я тоді, Кудлатику, вважався чи не найбільшим шибайголовою у нашій Воронівці. А ти знаєш, ким була твоя баба на Лемзі? — зненацька запитав він.

— На Лемзі? — ошелешено перепитав я. — На якій Лемзі?

— Я й забув, що ти ще не все знаєш, — спохопився дядько. — Розумієш, поруч із нашою Землею є ще й інші. Схожі на неї, але не такі. І називаються вони Лемзя, Язмел, Меляз, а які там далі — того, мабуть, і самі люди не знають…

Я тільки рота роззявив: от, виявляється, скільки всього знає дядько Бровко! Не набагато менше, ніж люди. Невже я теж стану таким розумним, коли виросту?!

— А чому вони так чудернацько називаються? — запитую в дядька.

— Та тому, що хоч як ти крути, хоч як переставляй ті букви, — вони все одно складаються у слово «Земля». І навпаки, Земля дуже просто перетворюється на Лемзю чи Язмел. А що це означає?

— Не знаю, дядьку.

— А це означає те, що й життя плине там майже так, як і на нашій Землі. Дерева там майже такі, але трохи інші. І птахи. І звірі. На Лемзі, наприклад, земні коти удвадцятеро більші і називаються котяграми. По-нашому це щось середнє між диким котом і тигром. — Дядько аж здригнувся. — О, то були найлютіші з лемзівських хижаків! Я, коли жив там після козакування на Землі, на власні очі бачив, як вони розправлялися з печерними левами. А що вже для них якісь там зубри чи коні… Від тих тільки жмуття шерсті летіло! І ця ваша Маруська, кажуть, була там однією з найлютіших котягр.

— Але ж вона зовсім не люта, — вступився я за нашу бабу.

— Бо ми зараз живемо на Землі, — відказав дядько. — А тут навіть повітря якесь не таке. Хоча… бабу й тут дехто обходить десятою дорогою. Навіть наш брат пес. Про себе, коли ще був малим, я вже не кажу. А от добре пам’ятаю, що було, коли за твоїм Грициком погнався той дурбело Рекс…

— Це той, що з Ковалівського кута?

— Той самий… Погнався він, значить, за твоїм Грициком. Той — мерщій у двір. Рекс — за ним. А тут на порозі саме вмивалася ваша баба. Вона як побачила, що витворяє той Рекс, то одразу зробилася втроє більшою, зашипіла, мов змія, а тоді як кинеться на нього! Той і второпати нічого не встиг, як пика його була геть пошматована. Звідтоді на наш куток він і не потикався.

— А я чув, як наша хазяйка казала, що таких чесних і порядних кішок, як баба Маруська, світ ще не бачив, — пригадав я. — Якось вони сіли обідати, аж тут зателефонували, що в сусідньому селі раптово захворіла її сестра. То хазяйка з хазяїном і Грициком кинули все і подалися її провідати. Не поверталися вони два дні. А коли повернулися і відчинили двері — повз них грудкою пролетіла баба Маруська. Вона зробила всі свої справи під кущем, а тоді знову кинулася до хати і почала просити їсти. А на столі ж лежали недоїдені котлети!

— От бачиш, — дядько Бровко схвально звів ліву брову. — Ми з тобою навіть вилизали б те місце, де вони лежали! А вона не така. Взяла за краще два дні мучитися з голоду, аніж чіпати без дозволу те, що їй не належить.

— А ще Грицик каже хлопцям, що вона змушує його вчити уроки, — продовжував я розхвалювати нашу бабу. — Він каже, що баба Маруська малим кошеням жила при школі і добре запам’ятала, скільки триває шкільний урок. Тож тільки-но він сідає за стіл робити уроки, баба стрибає йому на плечі, обвиває шию живим коміром і починає тихо муркотіти, щоб йому краще працювалося. А коли Грицик встане з-за столу раніше, ніж зазвичай закінчується урок, вона починає муркотіти голосніше, а інколи навіть пригощає його запотиличником.

— Неймовірно, — сказав дядько і запрацював за вухом задньою лапою. — Ну в яких же інших часах бачено, щоб лютий котягра не шматував людську дитину, а змушував її вчити уроки. Ні, на цій Землі щось і справді нині змінилося!