Джури і Кудлатик

— Правильно, треба вести щоденники, — підхопив Письменник. — Адже кожне ваше слово буде вкрай важливе для майбутніх поколінь. А ще я впевнений в тому, що неодмінно знайдеться людина — може, вона зараз і сидить тут, — яка за цими записами напише чудову книжку про своїх сучасників. І тоді цілий світ дізнається не лише про ваші славні діла та пригоди, а й про того, хто про вас розповів.

Потому Письменник заходився читати вірші. Про янгола. Про жабку. Про соснову голочку, що зробилася ключем. А тоді приклав до плеча скрипку і заграв. Грав він чудово і так жалібно, що ми не стрималися й почали йому підспівувати. За тим співом ми й незчулися, коли саме Письменник перестав грати. Отямилися лише від гучних оплесків. А коли оплески вщухли, всі почули пронизливе виття панни Таксистки. І як їй вдалося пробратися до зали непоміченою?

Із клубу Письменник вийшов такий веселий та усміхнений, наче не він нам, а ми йому розповідали щось цікаве. Він бадьоро збіг з ґанку, гучно заплескав у долоні, вимагаючи уваги, і вигукнув:

— Нумо, хлопчики й дівчатка, станьмо в коло! Я хочу дізнатися, хто з вас має які здібності… Так, серед вас я вже бачу інженерів, водіїв, фермерів, навіть учених, проте мені, письменникові, цікаво знати, скільки у вашому селі діток, здібних до літератури. Ну що ж, починаймо!

Письменник заплющив очі й повільно рушив по колу, поводячи долонею над школярськими кісками й чубами. Проте я завважив, що одне його око ні-ні та й глипало у бік Наталі Петрівни, яка стояла серед учнів. Ось вона ледь помітно хитнула головою, і в ту ж мить Письменникова долоня зависла над голівкою русявої школярки.

— Ось у цієї дівчинки цікаве бачення довколишнього світу, — якимось незвичним, загадковим голосом провістив Письменник. — І що найважливіше — вона вміє викласти його на папері.

У декого зі школярів відвисла щелепа. Вони й не підозрювали, що дівчинка, котра стоїть у колі разом з ними, здатна на таке.

А Письменник уже рухався далі. Нараз Наталя Петрівна кивнула вдруге, і його долоня завмерла над голівкою маленької чорнявки.

— Цікаво, цікаво, — мовив Письменник. — Ця дівчинка теж подає неабиякі надії. Неймовірно!

Чорнявка почервоніла від загальної уваги. А школярі не зводили зачарованого погляду з Письменникової долоні: над ким вона зупиниться ще?

Наталя Петрівна кивала головою ще тричі, і тричі Письменникова долоня завмирала над дівчачими голівками. А я з нетерпінням чекав, що буде, коли черга дійде до мого Грицика. Ось Письменник за крок від нього… Ось його рука впритул наблизилася до Грицикової голови… І в ту ж мить Наталя Петрівна кивнула.

— Ну, це взагалі щось неймовірне, — урочисто проголосив Письменник. — Щось мені підказує, ніби прізвище цього хлопчика Сторожук.

Довкола запала мертва тиша. Це ж треба — мало того, що шановний гість визначає здібності, то він ще й прізвища вгадує! Просто чарівник та й годі!

— Він теж має неабиякі літературні здібності, — продовжував Письменник. — От тільки одна біда — надто вже, як на майбутнього літератора, непосидючий і нетерплячий. Чи не так?

У Грицика почервоніли вуха. Чи то від того, що має такі здібності, чи тому, що сам Письменник дорікнув за його непосидючість. А я мало не завищав від обурення. Ну й що з того, що він у цьому житті час від часу буває непосидючий? А хіба цей Письменник бачив, як ми з Грициком п’ятсот літ тому, бувало, цілими днями лежали в кущах, чатуючи на татарів? І навіть сам Швайка не міг його звинуватити у непосидючості.

— Втім, усе може змінитися, — наче вгадав мої думки Письменник. — І ми ще будемо пишатися тим, що знайомі з цим неймовірно талановитим хлопчиком. Особливо, коли він дасть мені слово, що до наступного мого приїзду напише щось цікаве. Обіцяєш? — нахилився він до Грицика.

— Обіцяю, — ледве чутно відказав Грицик. А що йому лишалося робити?

— Дивися ж, — промовив Письменник і випростався. — Коли дав слово — його треба дотримувати, хоч би що там сталося.

Письменник за непомітною підказкою Наталі Петрівни назвав ще кілька прізвищ, тоді сів у машину і подався на вареники з вишнями. А ми почали розходитись.

За першою межею нас наздогнала Яринка і запитала таким голосом, наче була старостою класу:

— Сторожук, а тобі не соромно?

Грицик закліпав очима.

— За що?

— За те, що сам Письменник назвав тебе непосидючим. Ех, ти!

Вона стріпнула русявою кіскою так, що я зрозумів: знатися з Грициком вона більше не хоче.

Грицик сторопіло дивився їй услід. А тоді притиснув мою голову до себе і сказав:

— А я таки візьму й напишу щось таке… таке… І тоді вона дізнається, який я насправді. Еге ж, Кудлатику?

Я підстрибнув і лизнув Грицика в щоку. Так, Грицику, ти обов’язково це зробиш!

По обіді Грицик вийшов з хати з ноутбуком в руках. Усівся на лавці під горіхом і сказав мені:

— Отаке, Кудлатику: я вирішив написати повість про шкільне життя. Я навіть знаю, з чого почну — розкажу про свого найвідданішого друга. Про тебе, Кудлатику!

Від тих його слів мені серце мало не зупинилося від щастя. Не тому, що він заповзявся написати повість про шкільне життя, а тому, що вважає мене найвідданішим другом!