Джури і Кудлатик

— Пхе, — зневажливо кинув молодий Пірат із Ковалівського кутка. — Теж мені — задні лапи! Он я бачив по хазяйському телевізору, як собаки ходять у цирку догори дриґом. Ось так…

Він став на передні лапки і заметляв задніми в повітрі. Проте не втримався і беркицьнувся на спину.

— Я ще не зовсім навчився, — зніяковіло пояснив він, струшуючи з себе засохлі листочки споришу.

А в протилежному кутку галявини панна Таксистка вже вкотре розповідала, як вона довідалася про приїзд Письменника.

— Я саме пробігала повз сільраду, — торохтіла вона. — Аж чую: дзвонить телефон. Тоді бачу, як сільський голова бере слухавку. «Алло, — каже він. — Вас турбує Письменник, — почула я зі слухавки. — Справа в тому, що наступного року наш курс хоче зібратися з приводу двадцятиріччя закінчення університету. То я оце нещодавно довідався, що наша найкраща випускниця Наталя Петрівна Михайлюк мешкає саме у вашій Воронівці. Чи правда це?». «Правда», — відказує голова. А письменник його запитує: «То чи не могли б ви допомогти мені зв’язатися з нею?». «Нема проблем, — відказує голова. — Та перед цим я, користуючись нагодою, від імені своїх земляків хочу запросити вас у гості. Ми давно вже не бачили живого Письменника». «А вареники з сиром будуть? — поцікавився Письменник і засміявся, аби голова подумав, що це лише жарт. — Я ще й досі не забуду, які пиріжки привозила Наталя Петрівна, коли поверталася з канікул. Неймовірні! А які вареники вона ліпила в нашому гуртожитку!». «Будуть вам і вареники, буде вам і до вареників», — каже голова. «Тоді чекайте на мене. Найближча субота вас влаштовує?». «Влаштовує». І от цей Письменник приїхав, — закінчила панна Таксистка.

Атож, тут все йшло так, як і мало бути. Тож я розвернувся і знову подався до хати Наталі Петрівни. Прибіг вчасно — гості разом із Письменником саме виходили з подвір’я. Та перед тим, як залізти в машину, Письменник відвів Наталю Петрівну вбік і почав щось нашіптувати їй на вухо.

Я нашорошив свої і підкрався якомога ближче.

— Наталю, сонечко моє, — шепотів Письменник. — Мені дуже не хочеться, аби мене просто вислухали та й розійшлися. Я хочу, щоб від моєї зустрічі діткам хоч якась користь була. Може, в тебе знайдуться хлопчики чи дівчатка, які уміють бодай трохи віршувати чи щось писати?

— Про віршування не скажу, — відповіла Наталя Петрівна. — Скажу лише про тих, хто найкраще написав твір на тему «Мої канікули». В основному це дівчатка зі старших класів, але є й хлопчики. Наприклад, Гриць Сторожук. Тільки він дуже вже непосидючий.

Я завмер. Адже Сторожук — це прізвище мого Грицика.

— Зрозуміло, — кивнув Письменник. — А тепер подумаймо, як зіграти для них маленький спектакль. Згода?

І вони знову про щось зашепотіли. І хоч як я намагався дізнатись, що вони задумали, так нічого з того й не вийшло. Завадила вчителька математики. Вона підійшла, поправила окуляри, аби краще всіх бачити, і наступила мені на хвіст. Я заверещав, математичка з несподіванки підстрибнула так, що окуляри злетіли з її носа. Всі кинулися їх шукати, і я, аби знову не вскочити в халепу, прожогом вилетів на вулицю й подався до клубу повідомити всіх, що Письменник має от-от над’їхати. Та, схоже, там уже й без мене про це довідались, бо люди почали заходити до клубу.

Зазвичай ми теж заходили туди. Звісно, разом з нашими господарями. Господарі всідалися на стільцях, а ми, як у нас заведено, влягалися під ними. А коли на екрані зчинялася метушня, ми підповзали ближче до проходу і теж дивилися, що там відбувається. Інколи хтось із наших не витримував і від радощів чи смутку починав гавкати чи завивати. І тоді в залі шикали на нас, а дехто навіть кричав, що треба вигнати всіх собак, аби не заважали нормальним людям прилучатися до культури.

Тому й не дивно, що жодного з наших на зустріч із Письменником так і не пустили. Проте ми не дуже й побивалися, бо нам і під вікнами було все чудово чути.

Отож ми всілися на задні лапи і нашорошили вуха.

— Любі хлопчики й дівчатка, зайчики і каченятка! — почувся бадьорий голос Письменника. — Сьогодні у мене велике свято: я вперше в житті зустрівся з вами!

Його слова потонули у бурхливих оплесках. Схоже, всі зраділи, що в Письменника такий святковий настрій.

— Знаєте, я трохи вмію заглядати в майбутнє, — провадив Письменник далі. — Тому перед прибуттям до вашого села я заглянув туди і з радістю побачив, що багато хто з вас стане гордістю не лише вашої Воронівки чи області, а й всієї України. А висновок з цього такий: ті, хто читатиме про ваші славні справи, обов’язково захочуть дізнатися, якими ви були перед тим, як прославитися на всю країну. Це для того, щоб узяти з вас приклад… А хто скаже, звідкіля вони можуть довідатися про це?

Щось нерозбірливо пропищало у відповідь.