Джури і Кудлатик

А про Грицика й казати годі — йому не тільки обличчя, а й вуха почервоніли. А раптом хтось побачить, що він проводжає дівчинку! Який жах!

— Ну, я піду, — спохопилася Яринка, не дивлячись на Грицика. — Мені в цей бік.

— А мені в цей, — силувано мовив Грицик, старанно обминаючи поглядом Яринку.

І вони розійшлися з таким виглядом, наче ніколи й не бачились. Наче й не Яринка злякалася їжака і не Грицик присідав на одній нозі.

— Ну, що вибігав? — поцікавився дядько Бровко, щойно ми відчинили хвіртку. — Збрехала ця Таксистка чи ні?

— Здається, ні, — неуважно відказав я. Мені все ще бачилися Яринка й Грицик, які стояли на розі й соромилися поглянути одне одному в очі. І чого, питається, їм соромитись?

Сестричка i братик Півник

Так вже повелося, що наше сторожове життя починається десь під вечір. О цій порі люди влягаються спати, і ми починаємо сторожити їхній сон. А це не така вже й проста річ. Передусім треба пильнувати, аби у твій двір не завітав якийсь чужак. А що деякі дворища обходяться без сторожових собак (наприклад, через дорогу від нас), то треба й туди зазирнути. Потім (на прохання дядька Бровка) я повинен збігати до діда Барбоса, аби довідатись, чи все у нього в порядку. Бо дід той вже слабує на задні лапи та очі. Потому завітати до його молодших сусідів і запросити їх до себе, аби ті пересвідчились, що й у нас із дядьком усе гаразд. А ще ж треба позмагатися з ними в бігові чи помірятися силами. Та й просто погратися теж не завадить. Тому й не дивно, що я повертаюся до своєї буди лише під ранок, і такий натомлений, що засинаю, ледь забравшись до неї.

Проте цього разу спати майже не довелося. Не встиг я й повіки склепити, як мої вуха, що ніколи не сплять, донесли, нібито в кінці двору, за кущами смородини, щось шкребеться. Миші чи ще якась дрібнота? Я нашорошив вуха. Ні, навряд щоб це були миші, бо вони шкребуться тихенько. А тут хтось працює так, що аж груддя злітає над кущами. А це вже зовсім підозріло…

Я тихенько прокрався межи кущів, виглянув з них і остовпів: переді мною був якийсь незнайомий звір. Він мав гостреньку пичку, пишний рудий хвіст і дуже працьовиті лапи. Щомиті озираючись навколо, він підкопувався під наш курник.

— Здрастуйте, — сказав я. — А що це ви робите в нашому дворі?

— Йой! — вереснув незнайомець і з усіх чотирьох сипонув від курника. Та побачивши, що перед ним просто малий цуцик, загальмував біля межі.

— Як же ти мене налякав! — поскаржився він і приклав лапу до білої плямки під шиєю. — В мене серце трохи не вискочило з грудей!

Звір був не набагато більший за мене. Він мав швидкі очі й маленькі гострі зубки.

— Вибачте, — сказав я. — Просто мені було цікаво, навіщо ви тут риєте ямку.

— Гм-м… — почав незнайомець. — А як тебе звуть?

— Кудлатик. А вас?

Незнайомець здивувався.

— Ти що, не впізнаєш мене? — запитав він.

— Ні, — відказав я. — Даруйте, але я вас уперше бачу.

— І не чув?

— І не чув, — згодився я. — Бо я ще маленький і мені не все поки що відкрилося.

— Тоді все зрозуміло, — хитнув головою незнайомець і всівся переді мною. — Можеш називати мене Сестричкою.

— Сестричкою? — перепитав я. — А до яких звірів ви належите? Розумієте, я вже знаю, що є на світі такі звірі, як коти, собаки, корови, кози. А ви хто?

— Хіба це так важливо? — крутнула Сестричка рудим хвостом. — Головне, що всі ми сестрички та братики. Зрозумів?

— Зрозумів, — відказав я, хоч це було й не зовсім так. — А де ви мешкаєте?

— В лісі, — відказала Сестричка. — Але там навіть побалакати ні з ким. А ще там холодно. Так холодно, що інколи навіть зуб на зуб не потрапляє. От я й пришла в гості до свого братика Півника та його сестричок. Думала, що, може, хоч вони пустять до себе погрітися. А тут, бач, усе зачинено. Тож я й вирішила прорити до них нірку…

Я уявив, як їй нелегко доводиться. У мене теж кілька разів від холоду зуб на зуб не потрапляв.

— Я вас розумію, — поспівчував я. — Може, вам допомогти?

— Та… — затялася Сестричка. — Хоча… Хоча це було б непогано. Бо в мене вже й лапки почали боліти.

— То ви трохи відпочиньте, а я замість вас покопаю!

— Дякую, — відказала Сестричка і чомусь захихотіла. — Одразу видно вихованого хлопчика.

На радощах, що мене похвалили, я з усіх сил запрацював лапами. А Сестричка сиділа поруч, приязно стукала об траву рудим хвостом і все вихваляла, який я роботящий. Раптом вона нашорошила свої гострі вушка і почала до чогось прислуховуватись.

— Це що? — поцікавилася вона.

— Де? — запитав я.

— Он там, — показала вона писком на сусідський двір. — Щось ніби дзеленькнуло.

— Не зважайте, — заспокоїв я її. — То, мабуть, дядько Бровко спросоння повернувся на інший бік.

Сестричка скліпнула очицями:

— Пес, чи що?

— Ага, вовкодав.

Я гадав, що Сестричка зрадіє від того, що з нами сусідить такий видатний пес, проте цього не сталося. Навпаки, Сестричка стривожилася і поглянула на небо.

— На жаль, мені час повертатися до лісу, — поспіхом мовила вона. — Роботи багато. Але наступної ночі я знову прийду, гаразд? А поки що нікому не розповідай про мене. Я дуже хочу зробити несподівану приємність моєму любому братикові.