Джури і Кудлатик

— Письменники! — загув клас.

— Автори книжок!

— Поети!

— Правильно, — згодилася Наталя Петрівна. Вона знову пройшлася поміж партами, думаючи, що б його ще спитати. Але раптом зіщулилася і мовила:

— Щось у нас холодно стає. Ану, хто там ближчий до вікна, зачиніть, будь ласка, кватирку.

Кілька учнів зірвалося на ноги. Проте Грицик виявився найспритнішим. Він навіть устиг помахати мені рукою. І я порадів за нього, бо Грицик ще раз довів, що і в цьому житті він найпроворніший.

Але, на жаль, голос Наталі Петрівни вщух, і я не мав більше змоги послухати, про що вона розповідала і як їй відповідали учні. Я лише здогадувався, що Наталя Петрівна розповідає їм про щось цікаве, бо вони час від часу аж роти роззявляли. І ще я завважив, що Грицик при цьому кілька разів озирнувся туди, де виднілася русява голівка однієї дівчинки. Я вже знав, що її звуть Яринкою. А прізвище в неї — Гайова. Мешкала вона на сусідній вулиці, і ми з Грициком уже кілька разів крадькома проводжали Яринку аж до її хати. І в Грицика погляд був якийсь такий… ну, такий, який, мабуть, був і в мене, коли мені показували смачну кісточку.

Час від часу Яринка ніби випадково озиралася, і тоді Грицик миттю вдавав, що він нічого такого не робить, а просто прогулюється. Схоже, йому дуже не хотілося, аби вона подумала, що він її переслідує. А чого, питається, йому соромитись? Чому не підійти і просто сказати: «Яринко, ти мені подобаєшся. Давай дружити». І Яринка була не проти, бо я вже не раз помічав, як вона теж крадькома позирала у Грициків бік.

Отож я сидів на підставці й позіхав від нудьги. Коли нема кого слухати, час тягнеться надзвичайно повільно. Я вже кілька разів подумки подружив Грицика та Яринку, я вже полічив усіх галок та голубів, що вилися навколо школи. Я вже збирався перейти до горобців, коли нарешті дзвоник сповістив про закінчення уроків. Неймовірний вереск знову ледь не розірвав школу, а тоді учні почали вилітати з неї цілими гуртами. Проте цього разу я не полишав волейбольну підставку, бо знав, що це останній урок і на школярів чекають набагато цікавіші справи, аніж гасати подвір’ям. Нарешті поміж інших хлопців з’явився і мій Грицик.

— Кудлатику, а ти знаєш новину? — вигукнув він, як тільки побачив мене. — До нас їде Письменник!

Я аж вискнув від захвату. Отепер дядько Рябко вже не подумає про мене як про якогось дурника, не здатного навіть дізнатися про щось путнє! Зараз я знатиму все, що стосується людини на ім’я Письменник. Адже Грицик завжди ділився зі мною будь-якою новиною.

Так сталося й тепер.

— Ти, Кудлатику, навіть не уявляєш, як це цікаво, — жваво почав Грицик, коли ми виходили за ворота. — Адже ніхто у Воронівці ще не бачив жодного живого Письменника, розумієш? А цей Письменник не тільки живий, а ще й одного віку з Наталею Петрівною. Вона каже, що вони навіть навчалися разом…

— Сторожук! — почулося позаду. Ми озирнулися. Нас наздоганяла Яринка, розмахуючи якоюсь книжкою.

— Наталя Петрівна сказала, щоб я тобі передала цей підручник, — промовила вона. — Ти забув його на парті.

Грицик почервонів і закліпав очима. І я його розумію: дівчинка, яку він крадькома проводжав аж додому, сама підійшла до нього! І треба їй щось відповісти…

— Дякую, — врешті знайшовся він. — Я…

Він, здається, не знав, що казати далі. І в мене аж серце зайшлося в тривозі, бо я вже знав, що дівчатка люблять потішатися з тих, хто перед ними червоніє, ніяковіє, і взагалі, починає мекати. Проте Яринка виявилася не такою. Вона просто стріпнула русявою кіскою і пішла поруч з нами.

— Тобі подобаються вірші цього Письменника? — запитала вона.

— Дуже, — відказав мій Грицик і облизав пересохлі губи.

— Мені вони теж дуже подобаються, — сказала Яринка. — Особливо той, який Наталя Петрівна прочитала першим. Я навіть початок запам’ятала…

Вона набрала в себе повітря й почала: «Злови мені маленьку жабку, дай їй стрілу травички в лапку, хай не боїться…»

— А далі я не пам’ятаю, — зізналася якось винувато.

— Далі було про те, як його сестричка впала в маленьку криницю і він її витягав звідтіля, — підказав Грицик, який почав уже оговтуватись. — А мені подобається ще й такий його вірш…

І з цієї миті вони забули про мене. Вони йшли плече до плеча, і вітер куйовдив Яринчині кучерики. Розмовляли не тільки про Письменника, а й про що завгодно: про те, яка чудова цього року весна і якою цікавою була новорічна екскурсія до Києва; про те, як Яринка торік злякалася їжака і скільки разів Грицик може присісти на одній нозі; про те, яка в них гарна Наталя Петрівна, а от математичка — навпаки, дуже сувора, і це, мабуть, від того, що вона носить великі окуляри. За такою розмовою вони й незчулися, як дійшли до того місця, де наші дороги розходились.

І тут вони наче отямились. Яринка зупинилася, позирнула на Грицика, і в її очах промайнуло збентеження: вона ж уперше йде з хлопчиком! Не просто з однокласниками, а з окремим хлопчиком. Це ж який сором!