Джури і Кудлатик

Не встиг дзвоник замовкнути, як усередині школи вибухнув такий вереск, що шкільні стіни мало не розлетілися на друзки. Потім стулки шкільних дверей із гуркотом розчахнулися, і на подвір’я, як сполохані горобці, почали випурхувати хлопчики й дівчатка. Вони репетували так, що, мабуть, самі себе не чули. Якби в них були хвости, то можна було б подумати, що їх відривають. Та що там хвости — такого ґвалту не здіймали навіть очаківські турки, коли їм на голову зненацька звалилися наші козаки!

Проте, придивившись, я зрозумів, що вони не просто галасують. Кожен, виявляється, був при ділі, кожен займався своєю справою. Хто гасав колами по подвір’ю, хто стрибав з високого ґанку на землю, хто, червоніючи від натуги, кликав якогось Колька. Меншенькі хлопчики дражнили дівчаток, а ті ганялися за ними і гамселили їх чим могли. Кілька старших учнів усадовили собі на плечі молодших і, стрибаючи на одній нозі, з усіх сил штовхали один одного. З десяток хлопців на волейбольному майданчику щосили лупили по м’ячу. Дві пари старшокласників, притиснувши кулаки до грудей, витанцьовували одне перед одним і краєм ока стежили, дивляться на них дівчатка чи ні. Я вже знав від Грицика, що це — бокс. В іншому кінці двору двійко здоровил ставили підніжки молодшим хлопцям і аж заходилися з реготу, коли ті падали. Затим на подвір’я звідкілясь вистрибнув футбольний м’яч, і десятки хлопців погналися за ним.

О, а де ж сам Грицик? І де його клас?

Ага, ондечки він, грає в щось, схоже на квача. І Грицик поміж ними був найметкіший. Його ловили спочатку удвох, тоді утрьох, проте спіймати чи бодай доторкнутися до нього ніхто не міг. Ще б пак — Грицик і п’ятсот літ тому був і найшвидший, і найдужчий, і взагалі рівного йому не було.

І все б чудово, якби один зі здоровил-старшокласників зненацька не виставив свою довгу ногу саме тоді, коли Грицик пробігав повз нього. Грицик зашпортнувся, змахнув руками і покотився по землі. Здоровило з товаришем знову схопилися за животи від реготу. Грицик скочив на ноги, стиснув кулаки і з-під лоба зиркнув на здоровила.

— Тікай, Козулько, бо цей богатир зараз тобі дасть лупки! — глузливо вигукнув його товариш.

Здоровило вдав, що дуже злякався.

— Ой-ой-ой, — вигукнув він і заховався за товаришеву спину. — Дядьку, не бийте мене, я більше не буду!

Якусь мить Грицик постояв перед ними, як горобчик перед двома півнями, тоді опустив руки і повільно відійшов убік. Бігати йому вже не кортіло.

Я аж заскавулів, так мені захотілося вчепитись у холошу комусь із тих здоровил чи бодай загавкати на них. Проте дістатися до них крізь безліч швидких, миготливих ніг було неможливо. Та й навряд чи такі здоровила злякаються мого дзявкоту. От коли б на нього загарчав дядько Бровко… Але нічого, я теж колись виросту, і тоді ці бовдуряки наплачуться в мене! Схоже, що Грицик теж подумав про це. Він востаннє зиркнув на кривдників, тоді обтрусився і відійшов убік.

Нараз пролунав дзвоник на урок, і подвір’я миттю вимерло. Про всяк випадок я почекав ще трохи, тоді подався до волейбольного майданчика. Точніше — до підставки, з якої свистів суддя під час змагань. Я вже не раз вистрибував на неї й переконався, що звідтіля можна роздивлятися все, що діялося за шкільними вікнами. Вікон було багато, і за кожним виднілися голови школярів. Одні щось писали, інші підпирали руками підборіддя й дивилися хто куди — то на свого вчителя, то на стелю, треті мружились під сонячним промінням…

Я мигцем пробіг по них поглядом і зупинився на третьому вікні. За ним виднілося кілька голів, і поміж ними був мій Грицик. Він щось писав і час від часу перешіптувався зі своїм товаришем по парті Даньком Орлюком. Нараз вони перестали писати і втупились у свою вчительку Наталю Петрівну, яка походжала поміж парт. Кватирка була прочинена, і до мене долітало кожне її слово.

— Що таке художня література? — запитала вона начебто саму себе. — От, Дахно, у тебе край парти лежить підручник з математики. Хто мені скаже, чого нас навчає наука математика?

— Лічити! — водночас вигукнув клас.

— Можна сказати й так, — згодилася Наталя Петрівна. — А чого нас навчає наука фізика?

— Вивчати фізичні процеси! — вихопився Данько Орлюк.

— Молодець! — похвалила його Наталя Петрівна. — А чого вчить хімія?

— Знати хімічні процеси! — це вже вигукнула котрась із дівчаток.

— Теж правильно. А от хто мені скаже, чого навчає художня література?

Клас перезирнувся. І справді, чого вона вчить?

— Ну, читати, — невпевнено почав Данько Орлюк, перезирнувшись із Грициком. — Повісті всілякі, вірші…

— Відповідь дуже приблизна, — відказала на те Наталя Петрівна. — Хто може ще щось додати?

— Вона вчить, як треба жити, — сказав Грицик.

— Оце вже ближче до істини, — усміхнулася Наталя Петрівна. — Але й це ще не вся істина… Отже, ми з вами знаємо, що дають нам такі науки, як фізика, хімія, математика. Але вони не розкажуть нам про те, що таке любов і правда, що таке дружба і вірність. І лише художня література дає нам ті знання, які роблять людину людиною, а не придатком машини. А тепер скажіть мені, хто творить художню літературу?