Джури і Кудлатик

А тоді сталося незбагненне. Маленький Грицик налетів на здоровецького Макогона і штовхнув його (один лише я завважив, що перед цим він наступив Петькові на ногу) з такою силою, що той змахнув руками і горілиць гепнувся на землю. Тієї ж миті Грицик упав поперек нього, обхопив Петька за шию і голосно зажадав:

— Не смій чіпати мого Кудлатика, зрозумів? І взагалі НІКОГО не смій чіпати!

Якийсь час Макогін лежав непорушно, — певно усе ще не міг збагнути, як він опинився під Грициком. Тоді різко крутонувся в один бік, в інший, зрештою засукав ногами, намагаючись скинути Грицика з себе. Проте на них вже лежав Данько Орлюк.

— Тримайся, Грицику! — волав він.

— Пустіть! — зашипів Макогін. — Відпустіть, кажу!

І знову крутонувся так, що хлопці трохи не злетіли з нього. Він виявився дуже сильним, цей бурмило Макогін. Він вертівся так, що хлопці метлялися на ньому, як листячко на гілляці. Здавалося, ще трохи, і він скине їх із себе…

І тут мені згадалося, як ми з Барвінком п’ятсот літ тому втихомирювали Зарембу. Я кинувся до Макогона, тицьнувся писком в його обличчя і загарчав якомога грізніше:

— Р-р-розірву!

— Йой! — зойкнув Макогін. Його очі перелякано втупилися в мене, і він завмер.

Зате почав приходити до тями його друг Козулька. Краєм ока я завважив, як він вчепився в Грицикову ногу і почав відтягати його від Макогона…

Не знаю, звідкіля в мені взялися сили. Одним махом я перестрибнув через цю купу і з розгону вчепився в рукав Козульчиної куртки.

— Лапи геть від мого Грицика! — прогарчав я крізь стиснуті зуби.

Козулька голосно вереснув і відскочив убік.

— Ти що, здурів? — скрикнув він до мене. — На людей кидаєшся, так?

«Та яка ти людина після всього?» — хотів було відповісти я, проте вчасно збагнув, що він мене все одно не зрозуміє. Тож замість відповіді я загарчав ще голосніше, тоді відпустив рукав куртки і вдав, ніби всіма зубами збираюся вчепитися йому в литку.

— Та він сказився! — нажахано зойкнув Козулька і з місця рвонув так, що йому позаздрила б сама панна Таксистка. За мить він опинився на стежці, що вела на гору. — Петько, цей цуцик зовсім сказився!

— Це ти скажений! — вигукнув Грицик. — Хлопці, ловіть його!

Шостий клас кинувся до Козульки, проте за ним і слід пропав. Лише чутно було, як за кущами швидко-швидко протупотіли його прудкі ноги. Звідкілясь вигулькнула Яринка і націлила вічко своєї мобілки на розгублене Макогонове обличчя, що виглядало з-під Грицика. А от Сливка усе ще остерігався наблизитися до свого ворога і знімав звіддаля.

— Пустіть, — попрохав Макогін уже зовсім іншим голосом. — Гаразд, ваша взяла.

— Візьміть з нього слово, що він нікого більше й пальцем не зачепить, — лише тепер розхоробрився Васько.

— Чув? — запитав Грицик Макогона. — Що скажеш на це?

— Та на біса ви мені здалися, — просипів той здушеним голосом.

Грицик із Даньком звелися на ноги. Підвівся й Макогін. Якусь мить вони свердлили один одного розлюченими поглядами. По Грицикових очах було видно, що він збирається битися до останнього. Схоже, це дійшло і до Макогона, бо наразі в його погляді промайнула нерішучість. Ні, все ж таки мав рацію дядько Бровко, коли казав, що не завжди дужчий той, у кого зуби більші.

Макогін здався першим. Він відвів очі убік, обтрусив штани і повільно поплентався стежкою, по якій щойно пролопотів його вірний товариш. Шостий клас дивився йому вслід, аж доки він щез за кущами. А тоді радісно загаласував так, що з найближчих верб здійнялися ворони.

Після того ми йшли тісним гуртом аж до самісінького клубу і розповідали один одному, як відчайдушно мій Грицик кинувся на Макогона, який засвітив п’ятами аж до неба, і як я ледь не відбатував Макогонового носа, і як від мене дременув Козулька. І не було нікого, хто б не погладив мене по голові чи не почухав за вухом.

Один лише Васько Сливка мав стурбований вигляд. Він раз по раз натискував кнопки Макогонової мобілки і заклопотано шморгав носом.

— Нічого не розумію, — врешті мовив він.

— Що не розумієш? — поцікавився Данько.

— Ну, те… На мобілці нічого немає. Мабуть, я не на ті кнопки тиснув.

— Шкода, — сказав Данько. — Бо ми б це їхнє кіно в інтернет закинули. Щоб всі побачили, як наш відважний Макогін хвицає в повітрі своїми ратицями!

— А от у мене все вийшло, — втрутилася Яринка.

— Ого! А як ти додумалась знімати? — втішено спитав Грицик.

— Ну, ви ж чули, як Макогін казав, що ніхто не повірить нам на слово. От я й знімала…

Наступного ранку Макогін із Козулькою не підстерігали нас біля греблі. Не показувалися вони й на перервах. Лише після уроків Макогін підійшов до Грицика і, не дивлячись йому в очі, сказав:

— Там те… Моя мобіла у вас лишилася.

— Ага, — відказав Грицик і поліз рукою в кишеню. — Ось тобі твоя мобілка… — і тут же поліз до іншої кишені. — А оце диск.

— Навіщо він мені?

— Ти ж сам наказав записати все на камеру, — пояснив Грицик. — То ми вирішили зробити фільм і подарувати його тобі. Можеш вкинути в інтернет, а можеш дивитися сам.

Макогін кашлянув, ніби щось йому залоскотало в горлі, тоді взяв диск і, не кажучи ні слова, подався геть.

Бійка з лісовими парубками