Джури і Кудлатик

Я дивився на них, згадував про бабу, що розгулювала десь у кукурудзі, й думав, що їй, мабуть, зараз непереливки. Власне, ще й які переливки, бо лляло, як з відра! Однак при ще одному зблиску я зрозумів, що баба таки мудріша, ніж я гадав. Вона, жива й суха-сухісінька, сиділа під дашком курника і час від часу вдоволено била хвостом по землі. Мабуть, те, що зараз відбувалося, їй неабияк подобалось.

Я зручніше вмостиввся в буді й заплющив очі. Та хіба заснеш, коли громи струшують усе навколо? Тож я лежав і думав про те, що тепер робить Найда. Мабуть, теж ховається у своїй буді і думає, що тепер роблю я.

А тоді я відчув, ніби в дворі щось змінилося. Кліпаючи очима, я виглянув з буди. Дощ перестав, калюжі танули на очах, проте блискавки усе ще краяли небо на шматки. При черговому спалаху я побачив, що баба вже не сидить під курником, а вилетіла на його дах і, вигнувши горбом спину, шипить на когось внизу.

— Що там, бабо, таке? — гукнув я.

— Сиди, і не висовуй носа, — не озираючись, наказала вона. — Сиди, і щоб тебе не чули й не бачили!

І ще дужче зашипіла на когось.

Еге ж, сиди! Хіба можна всидіти після таких її слів? Я вилетів з буди й кинувся до курника. Ще здалеку завважив рудий лисячий хвіст, що метлявся з боку на бік. Схоже, Сестричка знову пробивалася до свого братика Гребінчика. Ну, постривай!

Я припав до землі і, намагаючись ступати якомога тихіше, аби руда зайда передчасно не помітила мене, перетнув двір. Її хвіст так само метляв туди-сюди. Не відриваючи від нього погляду, я приготувався до стрибка.

І тут від межі до мене долинув хрипкий сміх. Я мимоволі повернув голову в той бік і закляк. Троє страшних звірів — двоє здоровецьких і третій трохи менший — сиділи під яблунею, наче у себе вдома, і весело шкірили свої ікласті пащеки. То були вовки — ті, від яких я врятувався лише дивом. Мабуть, вони не хотіли чекати, коли я знову завітаю до лісу, а вирішили самі навідатися до Воронівки.

І тепер вони сиділи й гигикали. І я здогадувався, чому. Вони вирішили спочатку трохи повеселитися, дивлячись на мою бійку з Сестричкою, і вже потому взятися за мене.

Я приречено озирнувся. Ховатися не було куди. Ні, таки мала рацію баба Маруська, коли наказувала мені не висовуватися з буди! Тоді ця вовча трійця, може, й не винюшкувала б мене, але тепер…

— А він ще миршавіший, ніж здавалося, — загарчав найбільший із вовків. — Гадаю, Гирку, тобі не важко буде впоратися з ним. То ж берися до роботи, а ми тим часом навідаємося до його сусіди.

І вони розчинилися в кукурудзі. А Гирко, облизуючись від нетерплячки, рушив у мій бік. І що ближче він підходив, тим більшим видавався мені. За якийсь стрибок від мене вовчак припав до землі і прогарчав:

— Ну, а тепер прощайся зі світом…

Атож, доведеться прощатися. Більше мені не залишилося нічого. Виходу не було.

І тут у моїй голові наче щось тумкнуло. Ну й що з того, що він більший за мене? Зате я з породи вовкодавів і ми з Барвінком швиргали таких Гирків через спини, наче сліпих цуценят. А Козулька? Такий здоровецький, а як же ж затрусився, коли я вчепився йому в рукаві А дядько Бровко, який вірив, що я такий самий сміливий, яким був і п’ятсот років тому?! Ні, просто так я не здамся!

Від тих думок я й незчувся, як мої ноги швиргонули мене просто на зайду. Перед моїми очима промайнула Гиркова мордяка, і я навскоси кресонув по ній зубами. Гирко відсахнувся й аж заскімлив від болю.

— Ти що?! — вражено верескнув він, а з його чорного носа широкою цівкою зацебеніла кров. По його очах було видно, що він неабияк розгубився. Я відчув, як мої груди наповнюються неймовірною радістю. Це ж я пустив Гиркові кров, це ж я примусив його відступити!

— Отримав?! — загарчав я до нього. — Хочеш іще?

Гирко не відповів. Він тільки злизував власну кров і, схоже, не знав, як повестися далі.

— А ти нападай, нападай, — насмішкувато підказав я йому.

Цієї миті в сусідньому дворі сполошено дзеленькнув дядьків ланцюг, почулося глухе гарчання і щось важке гупнуло на землю. А тоді пролунав чийсь зболений зойк, який перейшов у здушене харчання. Так, начебто, хтось комусь учепився в горлянку. Ми з Гирком мимоволі повернули голови в той бік, і в мене похололо на серці: невже вовки подолали дядька Бровка? Мабуть, про це подумав і Гирко.

— Є один! — втішено прогарчав він і рушив по колу, наміряючись накинутися на мене ззаду. — А зараз буде й другий…

Проте я теж не сидів на місці і теж почав кружеляти довкола Гирка. Отак ми й ходили колами по двору. А з-за тину усе ще долинало гарчання. Видно, здаватися просто так дядько не збирався.

Цього разу ми кинулися один на одного майже одночасно. Я відчув, як Гиркові іклиська з тріском розірвали шкуру на моїй голові. Гострий біль пронизав мене, але зойкати було ніколи, бо й мої зуби теж знайшли собі роботу — вони глибоко вп’ялися в Гиркове передпліччя. Вовчак вискнув, а далі мотонув мною так, що я зі жмутом шерсті в роті відлетів убік. На щастя, я одразу впав на лапи, і ми знову заходили по колу, чатуючи один на одного.