ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

— Я не хотіла вас образити. — На знак відсутності лихих намірів Ма

показала жінці порожні долоні. — Я знаю, що засолені прив’язуються до речей.

На відміну від живої плоті, матеріальне значно рідше змінюється під дією суєру.

Тому усілякі пам’ятні штучки, наче якорі, тримають за минуле, — нагадують, ким їхні власники були до Спалахів. У цьому сенсі це як символи Колеса

Двобога. Вічне повернення туди, звідки ти прийшов. — Ма невпевнено

всміхнулася, сильно сумніваючись, що Ханум розуміє бодай половину з того, що

вона намагається донести. — Хоча, з іншого боку, це

доволі вільне трактування. Тільки Двобог знає, у якому місці колеса

відданий має опинитися в наступному житті.

— Це йо-його, — промовила Ханум так, що до Ма не відразу дійшов сенс

сказаного.

— Доктора Мамая?

— Це йо-його, — з тим самим тягучим кіммерицьким акцентом повторила

жінка й на мить витягла з пазухи золоті бляшки. Вони, наче зірка Діви, що перед

суєрною бурею грається в хованки в хмарах, з’явилися і знову зникли в складках

одягу.Цього разу Ма подумала, що вони не просто давні, а дихають століттями, і

могли бути одним з експонатів Мамая.

— Цінний подарунок. Він вас шанував, якщо схотів, щоб ви це в себе

залишили. — Ма подумала, що комплімент розтопить серце Ханум, але брови

жінки лише сіпнулися, наче та бовкнула дурницю. — А свого охоронця доктор

Мамай теж поважав?

Ханум винагородила Ма глузливою посмішкою, але вже за мить очі жінки

втратили ясність, наче слова Ма змусили замислитися про щось далеке. Ханум

знову поклала руку на груди й стиснула приховані одягом амулети.

— Де-ешт лю-уби-ить че-есних. Прихо-одить стягу-увати борги. За те-е, щоб відпу-устив, му-усиш платити. Ма-амай за-аплатив. — Ханум ногою

підпихнула до Ма коробку, яку вони видобули з найдальшого кутка барака.

Ма лише на мить опустила очі, але коли підняла голову, Ханум уже не

було. Зважаючи на те, наскільки глибоко був захований ящик, Ма сподівалася

знайти щось сенсаційне, може, навіть креслення Золотої Колиски. Але там, як і

повсюди в бараці, лежало паперове сміття: альбом Мамая — замальовки, які

стали основою для карт Белокуна, хаотичні, не поєднані між собою записи, вирізані й акуратно наклеєні роздруківки з книжок чи газет. Ма автоматично

гортала сторінки, прагнучи видобути з нерівно виведених букв хоч щось корисне.

У носі свербіло від пилу, на пальцях залишався неприємний слід від залежаного

паперу, хотілося помити руки, а найдужче — знайти бодай щось, що б

виправдало порпання в огризках чужих, далеких від нормальності думок. На дні

ящика, коли Ма вже була готова повірити в марність своєї роботи, знайшовся

довгий зв’язно написаний текст. Це був дивний лист без адресата, у якому

Мамай писав, що стомився від голосів, які постійно лунають у його голові.

«Голоси просять, плачуть, шепочуть. Вони з усього Кіммерику. Ті, що належать

дітям на Станції, лунають, як вибухи».

«Він чув!» — не без ядучого задоволення знайшла відповідь на своє

ранкове запитання Ма, а потім зачепилася поглядом за газетну вирізку, що

заховалася в кутку ящика. Навіть коротке ознайомлення з написаним змусило очі

Ма здивовано розширитися. Не було сумнівів, що їй до рук потрапила недолуга

підробка, чийсь ідіотський жарт. Вона знову роззирнулася, наче між купами

паперів міг ховатися той, хто приносив записки від Армії потвор. Але в бараці

було порожньо, тихо й несподівано темно. Брудне рожеве світло, що проникало

в маленькі вікна, свідчило про наближення суєрної бурі. Перші удари вітру

збіглися з повітряною тривогою. Сирена завила, поселяючи в грудях неспокій.

Вона мала попереджати про небезпеку, але завжди запізнювалася. Станція

насправді ніколи не потрапляла в бурі. Максимум, що сюди доходив, —

тридцятивідсоткові, що не могли серйозно нашкодити.

Під трем скла у вікнах і завивання вітру Ма увімкнула блякле світло й

повернулася до знахідки. Замітка, акуратно вирізана з офіційної агітки Старших

Братів, датувалася недалеким майбутнім. Описані в ній події, якщо вірити

календарю, мали статися за кілька днів. «Станцію Старших Братів у Кіммерику

нахабно атакували потвори. Унаслідок їхніх дій сталася пожежа. Нападники

ліквідовані, жертв серед працівників Станції немає. Триває рейд передових

загонів Старших Братів. Не сумнівайтеся: ворог буде знайдений і жорстоко

покараний», — ішлося в замітці. Ма подумала, що це найбезглуздіша

фальсифікація. Хоч і мала віддати належне — доволі вигадлива. Для того щоб

переконати її в незворотності нападу, Армії потвор довелося якось виготовити

копію офіційної агітки: знайти шрифти й потрібний папір. Вона посміхнулася й

відклала вирізку. «Треба буде показати Анархії», — подумала Ма й відчула укол

провини через те, що давно не бачила подруги.

На дні коробки щось привернуло її увагу. З-під клапана стирчав сіруватий

кутик — ще одне послання. Цього разу воно було значно краще сховане. Ма

подумала, що Армії потвор довелося не тільки вигадувати, як сфабрикувати

газетні вирізки, а й знайти спосіб їх підкласти. Вона ж бо думала, що цю коробку

не діставали із самого зникнення Мамая.