Елементал

Тлустий митар у синій тенісці байдужно показав рукою, щоб я ще раз пройшов через рамку. Тут дзвенять майже всі - як не пряжками, то ключами. Але в мене не було ні ключів, ні пряжки. Коли знов пролунав сиґнал, митар підійшов до мене, спритно провів обома руками від пахв аж до п’ят.

Хеда напружилася, боячись, що зараз він витягне з моєї матні чи ще звідкись якусь чортівню. Наприклад, остання новинка від «Сміт і Вессон» спокійно помістилася б за шкарпеткою.

- Pardon, - сказав я, дістаючи із задньої кишені джинсів металевий круглячок. Це був усього навсього дармовис до ключів, на зеле ному тлі якого лежав самотній вовк. - Сувенір.

- Проходьте, - сказав митар.

Нам пощастило навіть у тому, що не треба було виїжджати на летовище. Літак подали до закритого переходу, який із другого поверху аеровокзалу вів прямо в черево «боїнґа».

- Buenos dias, - привіталася на вході про відниця іспанською мовою, ніби ми вже були в Мадриді.

У ближчому до кабіни пілотів салоні бізнес класу я посадив Хеду біля ілюмінатора і сам, кинувши саквояж на полицю для ручного баґажу, опустився поруч. Невже все? Хотілося закурити, бо Муді, чорти його піднесли, так і не дав мені допалити сиґарету. Однак табло вже забороняло палити і веліло застебнути паски.

У літаку ще було чимало вільних місць, навіть праворуч від мене ніхто не сидів.

Тепер потяглися довгі, неприємні хвилини, якими завжди нудишся, поки літак, нарешті, відірветься від землі. Спершу його причепом відтягли на летовище, потім він довго свистів і здригався перед тим, як виповзти на злітну смугу, відтак знов зупинився і вже задзижчав до різі у вухах. Зате, коли «боїнґ» зробив розгін і майже непомітно відірвався від землі, я подя кував будівничим конструкторам, котрі приду мали таку добру штуку. Якби не літак, ми б і досі думали, що земля велика, тоді як вона зовсім дрібнюня.

Хеда втислася в крісло і заплющила очі: видно, її ще й досі піднуджувало. Можливо, вона погано переносила перельоти, а що вже казати про це круте здіймання угору. Навіть літак, твердять його будівничі, зовсім не зношується у повітрі під час горизонтального лету - він старіє тільки тоді, коли набирає висоту і робить посадку. Либонь, саме тому його підстерігають катастрофи якраз у цей час.

Але не тепер. Не тепер… Зараз «боїнг», якби навіть надійшов сиґнал приземлитися, не зміг би це швидко зробити. А якщо в пілота виникне знагла така необхідність, то тут уже мені до ведеться вмикати важіль швидкого реаґування.

Не зовсім приємна річ, звичайно, але що вдієш.

Зате я роблю це без особливого шуму й, зви чайно, без крови. І, боронь Боже, без ствола, як кажуть Сміт і Вессон. Казали… Мені тут не потрібні навіть Хедині пилочки ножички…

Біля мене в проході зупиняється дуже чемна провідниця з візочком, на якому повно всіляких напоїв. Це якраз те, що треба.

Хеда погоджується тільки на содову, а я залюбки вип’ю коньяку, навіть якщо він вия виться звичайнісіньким бренді. Беру пласти кову склянку із жовтим напоєм і вдячно дивлюся на стюардесу: шийка у неї тоненька, з блакит ними прожилками…

- Grasias, - кажу їй також іспанською.

- Porfavor, porfavor, - милозвучно викочу ються слова із її тоненького, ніжного, як у пташ ки, горличка.

Ще одна дівчина котить триповерховий візочок з наїдками. Замотані у слюду ножик і виделочка зовсім мізерні, але навіть якби вони були з дамаської сталі, все одно мене б не зацікавили. Ножі потрібні істеричним маніякам і невпевненим у собі терористам, а я зовсім не люблю крови. Я люблю чисту роботу. Як от із Муді. Сидить собі чоловік на унітазі й у вус не дме. Цікаво, коли його знайдуть?

Хеда відмовилася і від їжі.

- Тобі зовсім погано? - я взяв її руку.

- Ні, - сказала вона. - Просто немає апети ту. Ти ж знаєш, коли у мене з’являється апетит?

Я знав. Після того, як задер їй сукню і карав аж до вечора, ми ледве не розтормосували холодильник.

- Хедо… - спогад накрив мене з головою.

- Що?

- Там… там є туалет.

- Ти здурів.

- Може, й так. Швидше за все так і є. Але якщо ти не підеш туди і не почекаєш мене, то станеться катастрофа.

- Ти ще не пробував у літаку? - спитала вона. - Це тобі потрібно для… колекції?

- Ні, Хедо. Ні. Я хочу тебе обняти.

- Обніми тут.

- Не так. Я хочу не так.

- А люди?

- Там усе гарно зачиняється. Ніхто й не помітить. Хедо…

- Ти мене вже… довів…

Це був чудовий літак, честь і хвала його будівничим. Угорі над нашими кріслами монітор показував точний маршрут польоту, на ламаній червоній стрілці засвітилася «Варшава».

Ми подолали майже половину шляху, до Марселя залишалося півтори тисячі кілометрів.

Честь і хвала тобі, авіакомпаніє KLM. Спа сибі тобі, Голландіє, за таку надійну авіакомпанію і водночас за те, що ти маєш славне місто Гааґу, яке так ревно захищає права людини і націй. Можливо, саме тому я так затишно почуваюся в цьому американському «боїнґу», де нам уже ніщо не загрожує.