Елементал

Таксі мчить нас через довгі московські гони, іноді застрягаючи перед світлофорами. Я тримаю Хедину руку в своїй, чую, як її гострі нігті впиваються у мою долоню.

- Як ти? - спитав я, аби не мовчати.

- Нічого, - сказала вона. - Тільки мені нікуди не хочеться їхати.

- Справді?

- Так не хочеться, що мене аж піднуджує.

- Може, ти… - я нахилився до неї і прошепо тів одне слово, торкаючись губами подушечки вуха.

Вона усміхнулася і теж прошепотіла мені на вухо:

- Дурненький.

Може, й так. Я згадав слова Андре Сіяка: «Ми зодягаємося, закохуємося, іноді навіть одружу ємося, але діти належать не нам».

- Пробач, - сказав я. - Просто мені також не хочеться нікуди їхати.

- Все гаразд. - Вона відвернулася до вікна. - Не переймайся. І більше нічого не кажи, бо в мене потече фарба.

- Добре. Більше про це не будемо. Коли приїдемо, ти почекаєш мене в барі. Там стоять столики прямо у вестибюлі. Праворуч… Поси диш, поки я візьму квитки. І тим часом заповниш декларацію.

- Ти про це вже казав.

- Справді? Мабуть, мені просто хочеться з тобою поговорити.

- А мені - кричати, - сказала вона.

Все було, як ми й домовлялися. Поки я, не поспішаючи, розраховувався з водієм, Хеда пішла в приміщення аеровокзалу.

Його чорні кучері я помітив одразу. Франсуа покурював біля центрального входу, через плече у нього звисала розчохлена портативна камера. Коли я проходив повз нього, він не повів і бровою, тільки викинув недопалок в урну.

На наш рейс уже почалася реєстрація паса жирів. Взагалі в аеропортах дуже цікава пуб ліка. Всяк дивиться десь угору, люди вешта ються із задертими головами, якимось дивом розминаючись одне з одним. Чи в них перед по льотом небесне тяжіння уже переважає земне, чи то просто від того, що всі інформаційні табло світяться переважно вгорі.

Я підійшов до внутрішньої авіакаси і з провансальським акцентом запитав квитки на літак до Мадрида. Будь ласка, скільки завгодно.

- Мені два до Марселя, мадам, - я подав у віконечко свій службовий і Хедин закордонний паспорт. - Бізнес клас, якщо можна.

Поки сувора, але дуже чемна мадам оформ ляла квитки, я роззирнувся довкола і не помітив жодного горизонтального погляду. Навіть моя далека тінь, мій пильний Франсуа блукав очима десь у склепіннях цього занадто просторого анґару.

- Merci, madame.

- Тільки поспішайте, - сказала вона. -

Реєстрація вже закінчується.

Я пішов до бару і ще звіддалік побачив за столиком найвродливішу з усіх mademoiselle* з чубчиком, коротшим ніж у garcon, таким доро гим і зворушливим, що я ледве стримався, аби не підійти й не погладити його. Перед Хедою стояла пластикова склянка з колою, і коли я подумав, що її піднуджує від того, що нікуди не хочеться їхати, у грудях тонко озвалася та жилочка, яка прокинулась у мені вчора.

Я сів біля стійки бару, попросив собі віскі з льодом і майже всміхнувся, коли побачив, що поруч усівся Франсуа і зробив те саме. Ні, він мені подобався, цей кучерявий чортисько, за інших обставин ми б тут гарненько посиділи.

- Закінчується реєстрація на рейс 272 за маршрутом Москва - Мадрид, - виловив я оголошення майже із суцільного інформаційного потоку, що линув попід високим скле пінням анґару.

_______________

* Буквально - мою дівчину (фр.).

І тут я помітив його. Горизонтальний погляд.

Закінчувалася реєстрація на наш рейс, Хеда допивала свою колу, я потягував холодне віскі, Франсуа брав із мене добрий приклад, а той тип сидів за дальнім столиком, як намальований, і низав мене таким поглядом, що я відчув його раніше, ніж глянув у той бік. Гарний портрет, нічого не скажеш, - з отих портретів, що, куди не ступи, він поведе за тобою очима.

Спершу я подумав, що чоловік дивиться на мене з простої цікавости, буває, чого ж - сережка у вусі, чуб кольору жаб’ячого мила, а потім чітко розпізнав у ньому фіскала. Такий, знаєте, п огляд спершу напружений, тоді враз цілковита розслабленість, ніби й сидить він не в цьому барі, а так десь, у хмарах чи в Проні Прокопівни на іменинах.

Я так накрутив себе, що мені вже ввижалося, ніби я його десь бачив, зустрічався із ним - чи не в хасав’юртському туалеті, коли туди наго дилися міліціонер і двоє в цивільному? Чи не цьому жукові поліцай подав тоді моє «хрестове» посвідчення?

- Ви зупинилися в Хасав Юрті?

- Ні, я тут проїздом.

- Куди?

- Поки що в Моздок.

- Допомога потрібна?

- Ні, дякую.

Це було щось неймовірне, це був отой єдиний жереб із мільйона, який ти аж ніяк не можеш витягнути за теорією імовірности, проте лихий фатум викидає тобі його безпомильно.

Так, шановний, тепер мені, здається, справді потрібна допомога. Бувають дива навіть у нашому з тобою житті. Один раз на мільйон, але бувають. Якщо не бреше підручник з психології контррозвідки; там, у тому під ручнику, це називається професійною солі дарністю антагоністів. І навіть наведено приклад - такий зворушливий, що можна заридати.