Елементал

- Я не буду наголошувати на конфіденцій ності нашої розмови. Думаю, ви самі зрозумієте, що довіритись вам мене змусили виняткові обставини. Однак я вам вірю, мосьє Дервіль, і не тому, що ви такий гарний, а через те, що в мене немає іншого виходу. Я просто приречений вам вірити. Бо те, про що піде мова, - це справа чести… не моєї, і не вашої, а, даруйте за високі слова, йдеться про честь нашої з вами… країни.

Він таки трошки був циніком, цей Франсуа, бо при слові «країна» не втримався, щоб не випити. Мені це сподобалося. На таких хлопців можна покластися. І коли я заговорив трохи конкретніше, він сидів і не кліпав.

- Річ у тому, що невдовзі мені доведеться вилітати з московського аеропорту з однією людиною, на яку полюють російські спецслуж би. Сподіваюся, що все обійдеться без проблем.

Але є п’ять відсотків із ста, що нас перепинять.

Я зробив паузу, підніс склянку і жестом запросив його випити. Адже п’ять відсотків - це було трохи замало для нього, щоб сподіватися на сенсаційну подію.

- Я вас уважно слухаю, - сказав Франсуа.

- Ця людина ніде ні в чому не завинила.

Більше того, вона сама стала жертвою. На неї полюють тільки тому, що вона має родинні стосунки з тим, кого Росія вважає своїм ворогом.

Чи треба вам розповідати про сучасну торгівлю людьми і спекуляцію заручниками? Думаю, що ні. Ви, мабуть, уже здогадалися, яка підтримка потрібна від вас?

- Приблизно.

- На цьому приблизно ми поки що й зупи нимося. Я хочу, щоб під час нашого вильоту ви були в аеропорту. З камерою. Думаю, що коли ту людину заарештують, то їй допоможе тільки розголос цього факту. Якщо буде широке висвітлення в пресі, то я майже певен, що їй нічого не загрожуватиме. Рано чи пізно вони змушені будуть її відпустити.

- Гм… - він подивився на мене майже з підозрою. - Якщо особа, як ви кажете, абсолютно ні в чому не винна, то чому не зробити інформа ційне випередження? Здіймемо галас - і її ніхто не чіпатиме.

- Ні, - сказав я. - Цей варіант має свої мінуси.

Я не хотів йому пояснювати, що ця людина під чужим ім’ям, що її документи сфальсифі ковані. А отже, формальних приводів для затримання уже вистачає. Я й так йому багато сказав. Проте Франсуа мене зрозумів.

- Коли я вам буду потрібний? - спитав він.

- Про це я скажу пізніше. До того ще накидаю заяву, тобто викладу вам усі дані для преси. Але це ви також отримаєте в останній момент. Якщо, звичайно, виникне така потреба, чого мені дуже б не хотілося. Згода?

- Добре, - сказав він, волого поблискуючи очицями. - Вип’ємо за те, щоб такої потреби не виникло.

Потім дістав візитівку і від руки дописав на ній номер стільникового телефону.

- Я до ваших послуг удень і вночі.

- Дякую, - сказав я. - Назвіть суму.

- Ви хочете зі мною посваритися?

- Я маю на увазі технічні витрати.

- О, то буде для вас дуже дорого, - засміявся Франсуа. - На такі випадки існує prix fixe*. - Скільки? - Із вас ще по одному віскі.

_________________

*Тверда ціна (фр.). Тут - такса.

Якщо справді існує поцілунок смерти, то я відчув його бридкий дотик не на щоці, а на губах. Це був навіть не дотик, це був смоктун, який перехоплює подих, чого я давно вже не знав.

Я відчинив броньовані двері й одразу вдих нув порожнечу - вона облягла мене, як вакуум, де немає ні грамини кисню.

- Хедо!

Ні, її ніде не було. Але не було й чужого «людського духу», який я уловлював значно гостріше за Змія.

Мені трохи попустило від здогаду, що Хеда вийшла з дому сама, - запасний ключ, що висів на цвяшку в коридорі, щез. Однак виходити надвір чи комусь відчиняти двері я заборонив їй суворіше, ніж про це застерігала стара коза своїх семеро козенят. У неї не було такої необ хідности, тим більше, що ми разом уже виходили в місто, вешталися по крамничках, і Хеда купувала собі всілякий жіночий дріб’язок, про який без неї я не міг і подумати. Наприклад, пилочки ножички для нігтів чи, ще гірше, жіночі штучки, що їх побачиш тільки в телевізійній рекламі.

Потім ми обідали в дорогому безлюдному ресторані, де подавали соковиту форель, приготовану на лозі, і я потішив Хеду, розби раючи рибу руками. Це відразу знімає скутість, яка часом находить на тебе в занадто вишуканій ресторації з її снобістською ритуальністю.

Хеда вправно давала форелі раду ножем і виделочкою, але якби я теж так робив, то весь вік ходив би голодним.

- Я така вдячна тобі, - сказала вона.

- За що? - спитав я, чомусь думаючи про пилочки ножички й оті жіночі штучки, що їх показують у телерекламі.

- А ти не знаєш?

- Ні, Хедо. За що?

- Тоді тобі й знати не треба.

- За те, що я твій охоронець? Це, Хедо, моя робота.

- Не за те, - сказала вона. - Ти просто при дурюєшся. Я про наші ночі.

- А а а… Ти про казку.

- Перестань, ти знаєш, про що я кажу.

- Хедо, це теж входить у мої обов’язки. Я мушу стежити, щоб з твоєї голівки не впала жодна волосина. - «І з лобка також», - ледве не додав я, а вголос сказав: - Як я можу поводитись інакше з дівчинкою?