Елементал

- Ляж біля мене, - сказала вона. - Я тебе не боюся. Мені страшно самій. Не треба вимикати світло.

Я гладив її коротенького чубчика, відчу ваючи, як слабне Хедина рука в моїй долоні.

Там, де поруч з’являються нормальний чоловік і нормальна жінка, завжди виникають потаємні думки і бажання. Але я не був нормаль ним чоловіком, тому лиш гладив її зворуш ливого чубчика, аж поки вона не заснула.

Вранці за кавою я намагався Хеду розгово рити, однак вона так і лишалася загальмо ваною. Навіть тоді, коли я показав закордонний паспорт, який дав мені Русланбек, її обличчя було відчуженим.

- Ми скоро поїдемо звідси, - сказав я. - Все буде добре.

Це прозвучало для неї так, якби я сказав, що надворі давно розвиднилося…

- Ти не рада?

- Добре, - сказала вона. - Поїдемо.

- Хедо, я зараз піду…

Вона звела на мене очі, і тепер у їхній байдужості знов прокинувся страх.

- Куди?

- Мені треба вийти.

- Я з тобою.

- Хедо, тобі зараз краще побути тут.

- Нас шукають?

- Ніхто нас уже не шукає. Але так буде краще. Я хочу тобі щось купити з одягу. Що б ти хотіла?

- Мені все одно.

- Хедо, не можна так.

- Купи мені зубну щітку.

- Добре, - зрадів я. - Я куплю тобі зубну щітку. Що іще?

- На свій розсуд.

- Ти мені довіряєш? - усміхнувся я, але Хеда не вловила у тому жодного натяку.

- Що вважаєш за потрібне, те й купи, - сказала вона. - І не барися, добре?

- А ти нікому не відчиняй.

- Хіба сюди хтось може прийти?

- Ні, я тільки хотів сказати, що я не дзво нитиму в двері. Відчиню ключем, домовились?

Вона кивнула. Я взяв її холодну руку і злегенька похукав на неї теплом.

Потім уже на порозі зупинився й сказав:

- До речі, мене звуть Анрі. Анрі Дюшан.

Це вперше в житті я ходив по ганчір’яних крамничках з таким задоволенням. Слава Богу, їх вистачало на кожному кроці, і вишколені дівчатка продавці були чемні й догідливі до нахабства.

- Що вас цікавить? На кого? Яка модель? А як вам оце - останній писк… Якщо не підійде за розміром, ми вам залюбки поміняємо.

Щоб вони менше мені докучали, я казав, що шукаю щось таке… знаєте… з березового ситцю, та врешті-решт вибрав одну сукню легеньку блакитну й одну довгу вечірню, кольору темного безу.

Де я незручно почувався, то це в секції жіночої білизни, але й там узяв кілька білих «серветок» на випадок глупої ночі.

Що ще? Ще мені потрібен був найповніший телефонний довідник міста Москви, і я напитав його в першому ліпшому кіоску, де купував газети. Взагалі то я не збирався подовгу роз балакувати по телефону зі своїх апартаментів, але один дзвінок зробити можна. Так, для дозвільного марнування часу. Ще не зашкодило б задзвонити Ібрагімові, запитати, коротше, чи нічого не чути від Сміта і Вессона та що з цього приводу каже Путята, але, мабуть, утримаюся.

А раптом він переконаний, що мене вже немає в Москві або й на світі. Під час супернавчань, коли в реальних умовах відпрацьовуються методи боротьби з терористами, всяке трапляється.

Русланбекові також зателефоную пізніше, коли вже буду далеко від цього прекрасного міста, якого дехто чомусь не любить. Як на мене, то нічогенька собі столиця, набагато краща за Назрань, і все тут можна купити - «Мум Кордон Руж», жіночі «серветки» і навіть сиґарети «Gitanes», значно дешевші, ніж у Марселі.

Якість, звичайно, не та, але все таки кращі за «примак» дядечка Толі.

Цікаво, як би аятолла зреаґував, якби я приїхав до Києва і сказав, що ось така й така справа? Спершу, либонь, захлинувся б димом, приголомшений моєю з’явою: «Це ти, зірви голово? Мені сказали, що ти загинув». - «Я, дядечку Толю, я. Найцікавіше починається тоді, коли мертві повертаються з того світу, правда ж?»

Я пішки дійшов аж до Нового Арбату, де набрів на кав’ярню «Самотня зірка», і замовив собі віскі «Білий кінь». Мені хотілося погомоніти з аятоллою бодай отак, подумки, то більше, що він також побував у Моздокському фільтра ційному таборі, і нам було з ним про що поговорити. Хоча б порадіти тому, що ми не потрапили до підвалів Владикавказького медінституту, ідеального місця як для тортур, так і для сучасного центру трансплантології, а також для виготовлення «секретної» зброї.

Дехто зрозумів, що торгувати людськими органами набагато рентабельніше, ніж людьми, і поставив цей бізнес на конвеєр. Відпрацьо ваний людський матеріал згодовували свиням, його й називали «секретною зброєю»…

Я розгорнув «Комсомолку» - чудова газета, на відміну від «Незборимої нації» та «Ічкерії», її продають навіть у Марселі. Я іноді купую цю газетку, дядечку Толю, бо вона пише й про Україну. Вона до нас набагато уважніша, ніж «Фіґаро» чи «Франс Суар», але до неї я не звернуся… Я, дядечку Толю, цього разу, про бачте, не звернуся й до вас, і ви мене зрозумієте: я роблю європейський вибір, обираю, як тепер кажуть, третій шлях. Світи ж мені, самотня зірко, світи на цьому шляху, де залишилося зробити всього лиш один крок - dernier coup de main*. Я залишаю на цьому столику непрочитану газету, залишаю недопите віскі. Я хочу бачити Хеду, я так її хочу бачити, що мені прикро в цьому собі зізнаватись.

_____________________

*Останнє прикладання руки (фр.).

Хеда зустрічає мене в коридорі.