Елементал

Праворуч підеш - коня втратиш, ліворуч підеш - без голови зостанешся, а вирушиш прямо - назад не вернешся. Вернусь, не вер нусь - не знаю, тільки знаю, що я вже втратив коня. Він мав без особливих ускладнень домча ти мене з аеропорту Махачкали до Марселя. Та, видно з усього, я його втратив, дарма що не зі своєї вини. І хоч Хеда була вже поруч, я залишався самотнім вовком, як той сіроманець на зеленому тлі мого брелока дармовиса.

Не знаю, чи вона помітила його, коли я встромив ключ у шпарину, чи просто завмерла перед чорною проймою дверей, за якими почи налася така ж чорна невідомість. Якийсь час ми так і стояли перед порогом, не відаючи, хто туди має ступити першим, - хоробрий самець, у котрого більше сили й рішучости, чи тендітна самка, яка має білу «серветку», що вказує шлях у пітьмі.

Частина третя

Я сидів у чоловічому салоні вроди «Нарцис», що на Тверському бульварі, і чекав, поки надзвичайно люб’язна німфа зробить ме ні у вусі прокол для сережки. На відміну від справжнього Нарциса, я милувався на свою «красу» не в джерелі, а в овальному дзеркалі, і також був патологічно задоволений: щетина на щоках уже висіялася більша, ніж у Мікі Рурка, ще трохи - і вона стане бородою, короткий чуб завдяки старанням чаклунки Ехо* зробився ясно-рудим, і тепер із дзеркала на мене диви лася зовсім чужа фізіономія, в яку я боявся закохатися тільки тому, що не хотів змінювати свою уже й так підірвану орієнтацію.

- Ви в якому вусі носитимете сережку? - спитала Ехо з неабиякою цікавістю, побоюючись, що я скажу: в правому, - бо то означа тиме, що в моїх жилах тече блакитна кров і шансів у Ехо - ніяких.

___________________________________

*Німфа, коханням якої знехтував Нарцис, за що його й покарали боги.

Та я даю їй цей шанс.

- У лівому, - кажу я і чомусь згадую казочку про Кобилячу Голову: дівонько дівонько, за глянь мені у праве вухо… Я вже втратив коня, а ці мотиви, що причепилися до мене в прізоні, так і мандрують через усі кордони.

- У лівому? - Ехо на радощах так близько схиляється до мого лівого вуха, що її соковита цицька лягає на моє плече, як генеральський погон.

Однак генерал нічого не має проти, його зараз просто не цікавлять такі дурниці, його цікавить лише ота фізіономія, що дивиться на нього із дзеркала, і генерал не розуміє, навіщо деякі непевні типи роблять пластичні операції, щоб змінити своє обличчя. Можливості гриму й косметики безмежні.

- Робимо прокол? - десь наче здалеку до лунює голос Ехо, хоч вона вже майже вся залізла у моє вухо.

- Так, - кажу я, дарма що слово «прокол» мені не зовсім подобається. Стосовно мене, зви чайно, а якщо йдеться про таких бравих хлопців, як оті, що охороняли шале, то чого ж… Прокол є прокол. Представлені народи, котрі звикли покладатися на потужні армії й атомні бомби, часом зовсім безпорадні в найпримітивніших ситуаціях, особливо у себе вдома. Моя прогу лянка на базу відпочинку - то всього лиш квіточки, ба навіть пуп’янки порівняно з тими ягідками, що їх уміють вирощувати жаби. Такі квіточки називаються жаб’ячим милом, вони зацвітають жовтеньким ранньої весни на луках поблизу річок та озер. А жаб’яче мило проникає скрізь. І коли наш психоаналітик Андре Сіяк казав про перемогу одинаків над арміями в гівняних американських фільмах, то мав на увазі, певна річ, не мистецький наїв, а саму Америку. Країну, яка повсякчас готується до війн на чужій території. Світовий лідер шпи гунства ЦРУ півсторіччя було зациклене на червоній московській чумі, Берлінській стіні та інших привидах комунізму і не бачило того, що робиться в них під носом. А коли щось трап лялося, приховували це ще з більшою наполег ливістю, ніж порушення прав непредставлених націй. Ще ніколи американську розвідку не доймала така криза ідей.

Немає в Тихому океані потужнішої військово морської бази за Ґуам, як немає ніде і надійнішої охорони з найдосконалішими засобами електрон ного стеження та цифровим контролем за підступами до військової цитаделі. У Пентаґоні швидше чекали прибульців із космосу, ніж нападу на Ґуам, де було зосереджено найкращі сили ВМС США.

Рано вранці 13 квітня 1994 року група теро ристів проникла на територію бази у найпри мітивніший спосіб: вони приїхали до контрольно пропускного пункту на такому ж «Б’юїку Конвертибл», на якому їздив тризірковий адмірал, начальник гарнізону Генрі Шелтон. Вісім душ помістилося в затемненому салоні машини, ще четверо - у баґажнику. Охорона і гадки не мала щось там перевіряти, шлаґбауми піднімалися автоматично.

Озброєні, крім усього, ґранатами, ці відчай духи вдерлися в казарму, де ще спали гладкі тюлені*, і наробили такого шуму, що всім заціпило.

Прикриваючись заручниками, терористи про никли навіть у житлове містечко на Німітц Гілл, де мешкали із сім’ями старші офіцери.

Врешті решт морпіхам вдалося великими силами оточити і казарму, й містечко, але наслідки були кривавими. Загинуло кілька десят ків заручників, п’ятеро з них слугували живим щитом під час відходу нападників, які безкарно щезли у джунґлях, що починалися, вважай, на межі бази.