Елементал

Вона ні жива, ні мертва, але дуже слухняна дівчинка, тільки довго намацує тремтячою рукою, де там воно відчиняється; тоді я нетерпляче перехиляюся через спинку сидіння, випускаю Хеду і водночас прихоплюю свій примітивний пластиковий пакет, у якому, крім сухого одягу, я припас собі ще літрову баночку бензину. Саме баночку, а не пляшку, з пляшки він довго ллється, а так раз раз - і все готове.

Коли той дідок, що борода на сажень, ревів своїм трактором уже зовсім поруч, я тільки й устиг зняти «Опеля» з ручного гальма, щосили штовхнути його і вкинути до салону сірник (тепер у Парижі модно припалювати сірни ками). Він покотився униз, як живий, навіть двигун працював на нейтральній передачі, і тепер я сам був упевнений на дев’яносто дев’ять відсотків, що за кермом того охопленого вогнем «Опеля» сидить камікадзе, який без вагань пішов на таран бензостанції…

Це був одчаяка, гідний слави Миколи Гастелло, котрий спрямував свій літак на німецькі цистерни і фактично першим запо чаткував цей зухвалий метод боротьби з воро гом. Метод, який потім використають усілякі пройдисвіти, навіть не згадавши свого великого попередника, і лише я подякував Миколі Францовичу Гастелло, пригадавши його тільки тому, що він народився в Москві, можливо, десь навіть на отому місці, де тепер стояла бензо станція, яку так вдало розмістили будівничі.

Подякуємо ж і їм!

А тим часом, коли цей безстрашний камі кадзе мчав згори до своєї цілі, а його вже ось ось мав наздогнати «мерс» кольору портвейну бордо, ми з Хедою, узявшись за руки, зовсім не поспішаючи, щоб не привернути до себе увагу якогось несплюха, прошкували московськими задвірками теж до конкретного пункту призна чення. І хоч гроза вже давненько вщухла, нічну ти шу раптом сколихнув такий грім, що я ледве не перехрестився. Потім там, унизу, пролунав ще страшніший вибух, від якого стряслася земля і небом поповзла красива, як салютовий феєр верк, заграва.

- Козли, - сказав я. - З вогнем граються.

Таким тільки дай сірники, то вони й хату запалять.

Хеда мовчала. Її рука все дужче стискала мою, я чув, як у долоню вп’ялися її гострі нігтики.

Ми зайшли у геть незавидну вуличку, де я ще здалеку помітив такого ж незавидного «жигулика», щоправда, не жовтого, не міліцей ського. Нарешті і я сів біля Хеди.

Водій вочевидь нам зрадів, хоча й запитав трохи злякано:

- Що це так шандарахнуло, ти не знаєш?

- Розборки, - сказав я. - Що ж іще! Давай, погнали.

- Ну, вони геть озвіріли. Скоро Кремль запалять.

- А тобі жалко Кремля? - спитав я.

Він глипнув на мене через праве плече, точнісінько, як покійний Вессон. І все зрозумів.

- Та мать його так, той Кремль. Хай палять разом із Білим домом. Людей жалко. Наїхало цих чорножопих…

- Не матюкайся при дівчині, - сказав я. - Бо оштрафую. Не личить біложопим матю катися.

Він ніяк не міг мені догодити й похнюпився.

Потім, згадавши рятівну тему, сказав ра денько:

- А наші сьогодні виграли, бачив?

- Ти не знаєш, де я був? - спитав я похмуро.

Він прокашлявся і зробив останню спробу - торкнувся погоди, про яку говорять усі нормаль ні люди, коли їм більше нема про що говорити.

- Гарненький сьогодні дощик пройшов.

- Гарненький, - сказав я. - Особливо стороною.

Тепер я слухав тільки присутність Хеди. Не її, а саму присутність. Я чув її не так, як жінку чи дівчину, не так, як доторк руки чи аромат тіла.

Я чув її, як бритву, котра розтинала навпіл те, що сталося за ці кілька днів, і те, що буде потім.

Я не знав, як воно буде, тільки знав, що його початок ось тут і зараз. Відлік уже пішов…

Водій, попри свою балакучість, головне зав дання виконав бездоганно. Я попросив його зупинитися біля нічного ресторану, що за іронією долі називався «Білий папуга». Какаду, між іншим, також білий папуга, і виходило так, що ці білі папуги є найбільшими пияками.

Втім, я, звичайно, не збирався вести Хеду до нічного ресторану. Принаймні зараз. Це просто був дешевий хід конем перед водієм: нехай думає, що я гуляю собі з коханкою, і не знає, де ми притулимося в нетрях цього чужого міста.

Ми ліпше пройдемо пару кварталів пішки.

Я дав йому п’ятдесят баксів і сказав примир ливо:

- А дощик таки гарний пройшов, правда ж?

- Так, - сказав він. - Особливо стороною.

Будинок наш був майже у центрі міста. Наш.

Досить пристойна сталінська будівля, яка зводилася, напевно, для таких людей, як троюрідний брат дядька мого батька. Котрі стояли за шторою.

Вхід до під’їзду був із кодовим замком, а вже на другому поверсі броньовані двері вели до нашої оселі, яка коштувала на добу стільки, як я щойно заплатив водієві. Це тому, що такі апар таменти знімаються на день кілька. Зате ніхто не допитується, хто ти, звідки і з ким.

Я також не збирався тут довго затриму ватися - так, перечасувати грозу. Перечекати дощик. І якщо чесно, то ще не знав, що робитиму після дощику. Бритва просто ґвалтовно відтяла те, що було, від того, що має бути. Дорога, якою я сюди прийшов, поки що не мала зворотного напрямку.