Елементал

Либонь, завдяки своєму ненормальному ну трові і тваринному нюхові, який тут уже споріднював мене не з Котигорошком, а з його суперником змієм. Той як тільки прилітав до хати, відразу: «Е, людським духом пахне»… Але я чув не взагалі людський дух, а запах конкретної людини. Принаймні тієї, з якою обмі нювався тілом. І тепер я знав, що мене так непокоїло в Хединій кімнаті на лісничівці, яка стихія торкнула тоді мого нутра…

Ну, гаразд, змій, Вернигора, Вернидуб,

Крутивус…

А що далі? Лихий дідок із бородою на сажень?

Я позирнув у дзеркальце на свою королівну і подумав, що, зрештою, всі ці казочки закін чуються весіллям, де п’ють мед горілку, по вусах тече, а в рот не попадає. А мені про одруження нема чого й мріяти. Хіба що колись трапиться якась царівна жаба.

- Хто були ці люди? - раптом озвалась Хеда.

- Сіамці, - сказав я.

- Мені здалося, що вони наші.

- Ні, німці. Тобто сіамці, але це все одно.

Вони хотіли тебе продати. А мене вбити. Ти ж не хочеш, щоб мене вбили?

- Ні, - сказала вона. - Не хочу.

- А ці… що доглядали тут за тобою… Вони були там, у горах?

- Не всі. Я всіх не бачила. Дівчина була.

Якби не вона, то…

- То що, Хедо? - Їх би не підпустили до лісничівки. А так… думали, вона справді заблудилася. Наші не стріляють у жінок. А вони…

Хеда притихла. Я пошкодував, що був занадто делікатним у тому шале. Потім вона спитала:

- Куди ми їдемо?

- Там ти будеш у безпеці. Запам’ятай, віднині ти моя коханка.

- Хто о о?

- Коханка, - сказав я. - Не насправді, звичайно, а так. Про людське око.

Ох, ці берізки, наречені ви мої у ситцевих платтячках. Після грози ви ще кращі, умиті й причесані.

Я виїхав на трасу й увімкнув дальнє світло.

Тепер до Moscau вела широка пряма дорога і, незважаючи на мокрий асфальт, «Опель» нор мально почувався на швидкості сто шістдесят кілометрів. Палити таку машину не підніметься рука, тим більше, що вона ніколи не вкаже на французький слід… Слід, як завжди, буде чеченським… А з огляду на те, що я подарував Асі життя, він може виявитися й українським.

Обидва варіанти мене цілком влаштовують.

Коли я Асю затяг до підвалу і прикував бранзолетками до труби завтовшки з ґрана томет, то не втримався, щоб не спитати:

- Ти пам’ятаєш кобилу отамана Чучупака?

- Жлоб, - сказала вона, не лишаючи мені шансу почути рідну мову. - Ты всегда был жлобом и таким остался.

- А ти, виявляється, завжди була секс отом.

- Зря я спасла тебе жизнь тогда, в Знамен ском.

- Тепер я тобі дарую життя. Ми квити.

- Щоб ти здох!

- Я тебе люблю, Васю, - сказав я і, підморг нувши їй, пішов нагору.

А ось і він, той дідок з бородою на сажень.

Забачивши знак на зменшення швидкості, я зрозумів, що зараз буде «капе», перейшов на ближнє світло і скинув ґаз.

Так і є. Моя права смуга перекрита шлаґ баумом зі знаком «STOP», перед ним стоїть мент з паличкою, схожою на березову, а ще один лопух сидить у жовтенькому «жигулику» і длубається в носі.

Спершу я хотів попросити Хеду, щоб вона лягла на сидінні, не знав же, з якого дива вони тут не сплять, а потім усе таки посоромився: не вистачає ще кланятися.

Я притишив хід, увімкнув правий поворот, показуючи, що зупиняюся, і справді поїхав майже прямо на того, що з паличкою, та в останній момент узяв різко ліворуч і, виско чивши на зустрічну смугу, куди не сягало крило шлаґбаума, притиснув акселератор до краю.

Ні, таки не варто палити цього прудкого «Опеля»: поки той бідний «жигулик» викрив уляв з поза шлаґбаума (я думав, що він ще прогріває двигун), ми вже були від нього за кілометр.

На нічній дорозі ніхто не плутався під колесами, хоч більше машин мені не зашкодило б, аби трохи затулитися ними, та я знав, що «жигулик» не суперник, загроза могла бути тільки попереду.

Та ген же він, той дідок із бородою на сажень, що хотів ухопити Котигорошка за чуба, та не вхопив, не вхопив… а тепер він летить назустріч на «мерсі», ввімкнув сирену, ще й цвенькає чорти батька зна що в гучномовець.

Ти, чоловіче, давай роби щось одне - або сире на, або балачки, бо так не второпаєш, чого тобі хочеться, і я знов змушений порушувати правила. Вихоплююсь на високий бордюр хід ника, перелітаю через квітник і - о диво! - підстрижений ґазон, чую, як скрикує Хеда, і бачу, як мій подвиг повторює «мерс» кольору портвейну бордо, але при цьому він калічить свого глушника й починає ревіти, як трактор, тепер не треба уже й тієї сирени, складається враження, що за мною летить ціла тракторна бриґада.

Я беру все ближче до тих мальовничих куточків Москви, на яких мерія найбільше економить електроенерґію, а якщо по правді, то я вже зовсім недалеко від пункту призна чення. У цьому рівнинному місті - ніде ні узвозу, ні пагорба, це якийсь полігон, а не місто, і я серед білого дня ледве знайшов оцю вуличку, що спускається вниз прямісінько до бензо колонки. Саме сюди я тепер завертаю, роблю це зовсім не спішно, щоб вайлуваті тракто ристи встигли закмітити, куди ж він крутнув, отой сірий «Опель», а потім зупиняюся відразу за рогом і наказую Хеді швидко виходити.