Елементал

Сто чортів у печінку! Та їх тут було не п’ятеро… Ти просто придурок зі своєю лічил кою, ти з нею здитинів, схибнувся, сто чортів у грозу і блискавку… Чи, може, це Хеда? Може, це її вже встигли зазомбувати? Хеда… Увесь цей час, відколи я вилупився з «Опеля» і пірнув у грозу, я зовсім про неї не думав. Зумисне не думав, щоб не наврочити, бо такі думки зава жають, такі думки шкодять, вони часом просто смертельні. І ось тепер я, нарешті, мушу про неї згадати.

- Тільки ворухнешся - застрелю, - спокій но каже інтелігентний фіскал з обгризеними вухами.

Я вже чую пружні кроки на сходах і подзень кування бранзолеток. Не тих, звичайно, що носять жінки.

- Руки за спину й докупи зап’ястками, - каже інтелігент з увім’ятими щербатими ніздрями, а третя ніздря «калашника» бездо ганно кругла.

Я слухняно заводжу руки за спину і під ту мить, коли до них торкається не метал, а тільки його холод, роблю один блискавичний рух. Та ні, це відбувається значно швидше, ніж спала хує блискавка, клацають бранзолетки чи на тискується спускова скоба автомата; якщо ти не натренований стріляти в терориста у на товпі, а зараз не хочеш покласти разом зі мною свого братана, то опусти автомат, він тобі вже ні до чого, в такій ситуації немає гіршої зброї за «калашник», повір мені, братчику, якщо не хочеш випустити кишки з оцього чудового хлопця, який так необачно опинився в моєму «захваті попідсилки»; це вам, пане Сіяк, не карате і навіть не бойовий гопак, це страшний захват, коли одна рука обіймає ваш стан і її сталеві пальці входять глибоко у живіт, попід ребра, так, що захоплюють їх ізсередини, а друга рука п’ятірнею змикається на горлянці, як вовча паща. І що цікаво, цей прийом най краще демонструвати на таких от жилавих хлопцях, худих, сухорлявих, які беруть не силою й масою, а своєю неймовірною сприт ністю і вертлявістю. Я знаю цей тип, вони гнучкі і слизькі, як глистюки, вони не даються ні рук, ні ніг, ти перемолотиш сто тонн повітря, поки влучиш у його дрібну зміїну голівку.

А цей, що так необачно потрапив мені до рук, - справжнісінький командос, це із тих спритників, що під час відбору диких гусей виб’є із конкурсу найдужчого моцара, воно витривале й живуче, як пес, ніби вже наро дилося псом війни, і страх як любить розма лювати перед боєм свою мармизу чи принаймні начепити якусь машкару. Знай наших. Цей макоцвітний блазень також начепив на себе чорну маску, наче зібрався грабувати банк, наче український змопівець, що йде до церкви мирити бабусь із різних конфесій, надів, при шелепок, ту маску, а тепер лупає очима крізь прорізи на свого інтеліґентного братана, як обісраний.

Той теж ні в сих, ні в тих, розгубився бідака і попер уперед, в атаку пішов, сцикопіхота не щасна, рукопашної захотів. Мені довелося зробити повний вертикальний шпаґат, щоб «калашник» залетів аж за фікус, але ж водночас я змушений був відпустити командоса, і тепер вони вдвох брали мене в лещата.

Для передиху я збільшив контактне поле, мимохідь загиливши обидва «макари» до фікуса, щоб увесь арсенал тримати на оці, а потім стиснув дистанцію, описав ногою перед сплюснутим носом облудне коло, а другою так затопив інтеліґентові в розум, що він загуркотів східцями аж до більярдної, метляючи руками уже як манекен. Якщо в тому підвалі водилися пацюки, то його знайдуть уже зовсім без вух. Єдиний, хто був справжнім професіоналом серед цієї милої компи, то це, звичайно, ко мандос. Він справді знав карате, і в його діях відчувалася не лише добра школа, а й винят кова краса. У спортивному костюмі «Puma» він рухався ґраційно, і справді як пума, його так і хотілося погладити по хребту. Наш бій міг би стати найкращим видовищем у цьому шале, але після того, як він побачив, що спіткало його друга, і залишився зі мною сам на сам, якось ураз зів’яв, змізернів, ним керував уже не хист, а тільки тваринна лють. Я завдав йому зовсім слабенького удару, так, щоб навіть не скалі чити, тим більше, що командос сам приніс бранзолетки, якими я міг його надовго зне шкодити.

Коли він упав навзнак і лежав нерухомо, як лисичка сестричка, я лише підійшов і зірвав з нього чорну в’язану маску. Це була Ася.

Вона сиділа у ліжку, підтягнувши прости радло до підборіддя, і на її обличчі не було вже ні страху, ні здивування, воно просто застигло в непроникній байдужості; навіть тоді, коли я ввімкнув світло, її очі не примру жились бодай інстинктивно, як це завжди буває після темряви. Її не здивував навіть цей водяник, що невідь звідки тут узявся в мокрім одіві і босий. Втім, на мені вже була легенька болоньєва куртка, яку я прихопив з чужого плеча не задля вдяганки, а тільки заради кишень -треба ж було кудись покласти пода рунки для Сміта і Вессона.

- Хедо, я прийшов по тебе, - сказав я.

Бліде обличчя кольору молодого меду було незворушним.

- Хедо… Я той, хто мав забрати тебе ще на лісничівці. То не моя вина, що я запізнився.

Вона звела на мене сині очі, в яких стояла фіолетова відтінь.

- Зодягайся, у нас немає ані хвилини.