Елементал

Фіскал уже добіг до спінінґа, на якому досі малиново озивається дзвіночок, ніхто, окрім мене, більш не бачить його азарту, і саме тоді, коли він, підсікнувши, чекає на опір великої рибини, я не сильно, але дуже точно б’ю його трохи вище потилиці, якраз у мізочок, що керує нашими рухами, і, щоб він не впав у воду і не втопився, я з неабиякою турботою ловлю його за ноги і вихоплюю на берег, дуже шкодуючи, що він при цьому ще й б’ється лобом об ґранітну каменюку. Це вже зайве, таких два удари в черепну коробку не кожен і витримає, - щиро співчуваю я і, щоб згладити прикрість, знову згадую лічилочку: один, два, три, чотири… тири пири, тепер не виходить у риму.

Еге, братан, та ти ще й мисливець, - нама цую кобуру на його паскові і дістаю звідти «макара», - ти, мій старший братан, ставиш мене в незручне становище - примушуєш порушити обіцянку працювати без ствола, хоча мова була тільки про те, щоб не брати його з собою. А коли так, то навіть не знаю… хіба що на пострах.

Я вже на балконі і міг би перепочити з чистим сумлінням. Та мені немає коли розсідатися в плетеному кріслі. Звідси двері прочинені до кімнати, і нюх підказує, що в ній нікого немає.

Так і є. Той, хто жив у цій кімнаті, пішов лови ти рибу, його братан Митька юшки просить.

А це вхідні двері, що ведуть сюди з коридору чи з холу, чи що там у них передбачено, в таких от затишних шале? Я припав вухом до щілинки між дверима й одвірком, але нюх був у мене гостріший, тому я прочинив двері до того… таки холу з обов’язковими фікусами по кутках, кріслами і диваном, на якому, - я ще не бачив такого нахабства, - розвалився справжні сінький кнур. Довкола гримить і блискає, а воно спить без задніх ніг, причому спить на найваж ливішому посту, бо саме звідси розгалужу ються дороги праворуч, ліворуч і прямо. Слабе чи що?

Егей, Митьку, вставай, незручно бити лежачого, подумав я, і приставив йому до носа того, що пасе телят. Він залупав червоними поросячими очицями, розтулив рило, але не кувікнув. Слабий, юшки хочеш, еге? Я взяв кнура за шкірки, впер «макара» в його найслаб кіше місце, себто в сонну артерію, і, щоб він не вештався під ногами, вивів його в ту ж кімнату з балконом. Потім перкуцією долоні врізав по тій же сонній артерії, але так, легенько, зовсім делікатно, можна сказати, врізав, щоб голова не відлетіла, ще й дбайливо поклав його на ліжко, аби, я ж кажу, не плутався під ногами.

Ні ні, тепер він спатиме довго, не менше за старшого братана, котрий пішов наловити йому риби, а тут лисичка сестричка, та, що діда лоха обдурила, чи то пак, він зустрів зайчика… Раз, два, три… коротка якась лічилочка, треба сказати.

Тепер у мене було вже два «макари» - кра щих подарунків для Сміта і Вессона не при думаєш, прецінь вони просто казяться без стволів, а тут тобі на - грайтеся.

Так, куди ж тепер далі? За логікою начебто треба було йти прямо - через хол до парадного входу, де мав би хтось чергувати знадвору, але нюх підказував, що це не та братія, щоб мокну ти під дощем, коли можна примоститися в теплі під фікусом.

Я знов вийшов у тьмяно освітлений хол і побачив на килимі великі мокрі ступаки, наче тут чалапав злий водяник. Це були мої сліди. Я вже й забув, що прийшов сюди мокрий як хлющ і босоніж. Вийшло трохи нечемно, але нічого, вибачення попрошу потім.

А поки що, Ґреную, згадай лісничівку… той фіолет… і слухай, звідки віє вітер. Тут можна було навіть не напружувати резонатор, я відразу почув, що вітер віє знизу: лусь лусь, лусь лусь…

Це були дуже знайомі мені звуки - тільки телепень міг подумати, що тут усі сплять.

Тепер дорога вела униз, вела крутими сходами до підвалу, де, на моє розчарування, замість катівні були господарчі комори і - лусь лусь - більярдна. Це дуже розумно - розмі щувати більярдну в підвалі, щоб лункий пере стук куль не долинав до спальних кімнат. Я подумки похвалив будівничих, одного «мака ра» встромив за пояс, а другого про всяк ви падок, так, для постраху, підніс у правиці на рівень очей, зовсім не затискаючи його в обох руках, як це роблять у гівняних американських фільмах (хай вам там легенько гикнеться, пане Сіяк), і ногою відчинив двері.

Гра була в розпалі. Надзвичайно красивий тілистий хлоп, чорнявий, не зовсім схожий на московита, натирав крейдою шкірку на кінчику кия, а другий - абсолютна протилежність, схожа на бліду поганку, - саме зігнувся над зеленим сукном і прицілився в кулю, що майже висіла над лузою, - явна підстава. Власне, вони й грали примітивну «американку», і якби я мав час, то запропонував би їм зіграти щонайменше «піраміду», а так міг дозволити собі тільки одне:

- Бий, - сказав я блідій поганці, що, не розгинаючись, звела на мене білі очі і щось мізкувала своєю дрібною шапинкою. - Бий, я почекаю.

У красеня очі були великі і чорні, навіть вирячкуваті, як у Філіпа Кіркорова, і він їх вибалушив на мене точнісінько так, як це робить Філіп, коли з презирством гримає на українських російськомовних журналістів.

Я також дуже люблю російську мову і тому сказав без найменшого акценту: