Елементал

Придурився, звичайно, як та лисиця, - згадав я ще одну казку, - і поки стрижений під «нулівку» валах, підбігши до мене, розвертав свою долоню «в ребро», я міг би розповісти всю казку про лисицю, яка прикинулася мертвою, щоб вкрас ти у діда лоха рибу, але в мене було вже мало часу, я ще мав купу справ до одинадцятої вечора, і тому без будь яких фокусів заломив ту руку назад і викинув угору своє коліно. Руця хрус нула легко, як єдиний прутик, витягнутий із віника. А всього віника зламати важко, цю казочку засвоїли навіть івани придурки, й вони сипнули на мене гуртом, але, якщо серйозно, серед них не виявилося жодного путнього спаринґ- партнера для мене, щоб зробити нор мальну розминку перед вирішальним поє динком. Тому на прощання я взяв кухоль, у якому плавав рудий недопалок, і так, як Іван побиван витискав юшку із каменя, вичавив з нього коричневу водичку на того, що прики нувся мертвим.

Тепер уже на моєму шляху стояв тільки штатний охоронець цього «Какаду», стояв із ґумовим кийком, яким колись вибивали мені ребра мої землячки (удар приблизно = 70 кг на один квадратний см), щоб я не махав прапором, але це був не землячок, це був дуже розумний москаль чарівник, який навіть не доторкнувся до тієї ґумової палиці і чемно дав мені дорогу.

А дорога та, певна річ, розгалужувалася, як завжди, іще на три шляхи: праворуч підеш - коня втратиш, ліворуч підеш - без голови зостанешся, а вирушиш прямо - назад не повернешся. І я пішов прямо.

Дебіли! Замість того, щоб узяти простень кого «Жигуля», вони прикотили на сірому «Опелі манта». Але мені могло пощастити в іншому - це чуже підсоння, ця московська погода поволі поволі приставали на мій бік: цілий день припарювало на грозу, і тільки те пер блідо рожеве (від нічних вогнів міста) небо швидко темніло й погуркувало глухим, уже обважнілим громом.

- Простішої тачки не було? - спитав я у сіамських близнюків, коли сів позад них у машину.

- Де тепер візьмеш простішу? - озирнувся через ліве плече Сміт. - Хіба що в якогось інваліда.

Тут його була правда. Хоча вчора я все таки впіймав «Жигуля» і, випереджаючи пропо зицію Ібрагіма, трохи обнюхався біля об’єкта згідно з інструкцією для експлуатації холо дильника «Snaige».

- Туди я дорогу знаю, - сказав Вессон. - А там?

- Поїдемо борозною, яку проклав змій, - я все ще грався у казочки. - А там біля його двору ви мене почекаєте. Я покажу де.

- Якою ще борозною? - спитав тупий Сміт.

- Працюєш у тракторній бриґаді і не знаєш, що таке борозна?

- Ниточка, - сказав Вессон. - Слід веде на сьоме…

- Давай про діло, - перебив його Сміт. - Бо зараз почнеться така гроза, що й не поба лакаємо.

- Це добре, нехай починається, - сказав я.

- Тобі добре, а їхати не дуже, - поскаржився Вессон, у якого машина без гальм.

- Зате вам не треба виходити під дощ.

Сидітимете в машині, поки я прийду. А якщо не повернуся через годину - дзвоніть по мобіль ному Ібу.

- Як ти сказав? - пирснув тупий Сміт. - І бу, - повторив за мене Вессон. - І бу бу…

Ні, мені таки подобалися ці сіамці*.

______________

* Нація, яка становить основну масу населення Таїланду.

І коли я, перебираючи варіанти, запропоновані ще Русланбеком, хитався між кримінальною владою і чистим криміналом, то недаремно схилився до других. У цих і слово твердіше, і телефони не такі зіпсовані.

- Дзвоніть по мобільному, нехай мерщій шукає того Путяту чи Вишату, аби виручав.

- А пам’ять у тебе непогана, - завважив тупий Сміт. - Може, ти ще й Русланові нака жеш дзвонити?

- Та хоч і чортові, - сказав я. - Дзвоніть хоч і самому Борисові, бо це… І тут вдарила така блискавка, що я відразу схаменувся: не можна згадувати чорта в грозу.

Якщо не хочеш, щоб тебе побив грім, - про чорта ні слова.

На виїзді з Moscau ми поминули «капе», і я подумав, що по дорозі назад саме тут можуть виникнути найбільші проблеми. Якщо добре спрацює зв’язок. Коли я попередив про це сіамців, Вессон знизав плечима:

- Ти ж сам просив машину, яку не шкода спалити. Оце якраз і є та машина.

Дорогу, яка вела п р я м о, добре висвічували фари «Опеля», а коли спалахувала блискавка, то темрява розсувалася навсібіч, і було добре видно березові гаї, розкішні листяні переліски, озерця… Не знаю, за що так дехто не любить Московію. Чудова країна, замилуєшся. Особ ливо ці берези… Я б сказав, країна березового ситцю… липового штапелю і соснового вельвету. І щоб геть не розм’якнути від цієї ідилії, я згадував інший ліс, згадував фіолетовий присмерк у горах і фіолетову кров…

Коли ми повернули праворуч, я подумав про коня, а коли ліворуч - про голову. І попросив Вессона вимкнути фари, хоча до того найіди лійнішого куточка було ще далеченько. Саме тоді стіною упав дощ; якби не блискавка, ми без фар не просунулися б і десяти кроків.

Отак, майже навпомацки, заїхали з тиль ного боку об’єкта, але машину я зупинив метрів за двісті від його металевої огорожі. Та й то ми під’їхали так близько тільки тому, що нас заступав не лише сосновий бір, а й щільна дощова пелена.

- Розвернешся і стій тут, - сказав я Вес сонові. - Годину можете не ворушитися. Але я буду швидше.

Він кивнув, а Сміт сказав: