Елементал

- Там, де багато людей, завжди знахо диться довгий язик. Іб розумів мою впертість по своєму.

- Довгі язики ми давно вирізали, - насподі його очей знов засвітився похмурий вогонь. - У нас усі свої.

- Якби серед своїх не було чужих, то ми б тут з тобою не балакали, - сказав я. - Але вся штука в тому, що коли мені знадобляться люди, то якраз чужі.

- Давай без ребусів, коротше.

- Коротше, - і я вже заразився його слівцем паразитом, - якщо ти гориш бажанням дати когось на підмогу, то мені достатньо буде Вессона.

- Кого-о-о?

Я хотів сказати, що на жаргоні представ лених народів це означає «класного водія», але щоб і далі не збивати Ібрагіма з пантелику, пояснив:

- Мені потрібен хіба ось такий комбайнер, як у тебе. Тільки не на цьому «Джондірі», звичайно. Достатньо непримітної машини, яку в разі потреби не шкода й спалити.

- Ці хлопці не ходять на жнива нарізно, - кивнув він на Сміта і Вессона. - Це в мене сіамські близнюки. Одному прищикнеш хвоста, а другий верещить.

- Гаразд, - погодився я. - Вони можуть бути удвох.

- Всього лиш удвох - і без стволів? - озвався Сміт.

- Це такі хлопці, що в одного машина без гальм, а в другого пістолет без запобіжника, - пояснив Іб. - І що цікаво, при цьому вони не підводять.

- Побачимо, - сказав я.

Вони озирнулися водночас: Сміт глянув через ліве плече (щоправда, не сплюнув), а Вессон через праве: ти ще сумніваєшся?

- Може, вам туди спершу так під’їхати? - спитав Іб. - Коротше, в розвідку.

- Ні, - сказав я. - Немає часу на репетиції.

Сьогодні все зробимо.

- Сьогодні?

- Так, опівночі треба вже бути там. Ти встигнеш з машиною? До вечора ще далеко.

- Що з мене ще? Окрім сіамських близ нюків? Може, панцир, гроші?..

- До речі, - сказав я. - Де тут можна пере кусити? Так, щоб зі столиком на двох? І швидко.

Він зрозумів. Вессон зупинив «могилу» біля першого ліпшого ресторанчика, назву якому придумав абсолютно глухий чоловік - «Кака ду». Ми з Ібрагімом зайшли до майже порож ньої зали, тільки в кутку сиділа гамірна чоло віча компанія і мочила носи у пиві.

Ми примостились подалі.

- Ти щось будеш? - спитав Іб. - Бо я не голодний.

- Я теж.

- Тоді лише для годиться візьмемо пива з креветками. Ти взагалі п’єш?

До нас підійшла кобилка з білою гривою і, подавши меню, поцокотіла геть.

- Скільки? - спитав він.

- Три штуки. Поки що. Ібрагім, не кліпнувши, дістав із спідньої кишені піджака портмоне, відрахував гроші і, поклавши їх між палітурки меню, підсунув до мене.

- Поки що, - повторив він.

Зігнувши вдвоє тридцять стодоларових купюр, я недбало запхнув їх у джинси.

Прицокотіла кобилка, Ібрагім замовив пива з креветками й одразу розрахувався, однак ні до чого не доторкнувся.

- Я питав, чи ти взагалі п’єш?

- П’ю, - сказав я. - Сп’яніння - це різновид сну. А ти ні?

- Я людина віруюча. Тому вибач, давай, коротше, до діла. - Іб досі не міг змиритися зі своєю другою скрипкою у цій великій грі. - Мені ще треба дещо організувати. Ми нічого не забули?

- Начебто ні. Ти можеш їхати. Я чекаю машину рівно об одинадцятій вечора. Там само.

- Що ти мав на увазі, коли говорив про чужих людей? - спитав він.

- А, варіант відпадає. Думав найняти ось таких лохів, - показав я очима на п’яну компанію, - аби вони десь там недалечко затіяли між собою гучну бійку. Дуже добре спрацьовує* як відволікаючий момент. Бо який же росіянин не любить швидкої їзди і п’яних вуличних бійок? - я хруснув креветкою, як жаба комахою, і потяг відразу півкухля.

Він дивився на мене червонястими зіницями.

- Може, все таки візьмеш бронежилет?

- Ні, - сказав я. - Сьогодні душно. Мабуть, припарює на дощ. Та й ми ж домовилися - працюємо без зброї. Хіба ні? Ти йди, а я ще трошки подрімаю.

Він так імпозантно пішов до виходу, що його провела очима навіть п’яна компанія. Лукава, треба сказати, шарага, бо звернула на мене увагу тільки тоді, коли я залишився сам.

- А цей начебто не чорносракий! - сказав стрижений під «нулівку» валах.

- Зніми йому штани, то й побачиш, - пирхнув ще один «шайба» з мокро червоним од пива ротом.

- Дядечку, - попросив я, - не чіпай мене, я більше не буду.

_______________________

*У такий спосіб було викрадено Аллу Дудаєву з-під носа російських спецслужб.

«Шайба» підійшов до мого столу, смокнув мокрим ротом цигарку і вкинув недопалок у мій кухоль.

- Що ти не будеш?

- Пісять у твою попільничку, - сказав я. - І-й-йа-а-а!!! - вереснув він, як ішак, щоб завдати мені жаху, і крутнувся довкола своєї осі, але обертався так довго, що за той час я міг щонайменше тричі вгатити його по макітрі.

Було б просто примітивним виставляти йому блок чи вдаватися до вишуканих прийомів, а тому я терпляче почекав, поки він застигне на обох ногах після викрутасу, і просто, по нашому дзизнув його кулаком у маківку. Так забивають цвяхи у дошку, і, думаю, ось так по простому гатив по голові змія Котигорошко, не витра чаючи сил ні на «і й йа», ні на зайві рухи. Якби цвях, тобто «шайба», був залізний, то він би вгруз у підлогу принаймні по коліна, а так, бідака, зламався навпіл і впав до моїх ніг мертвий.