Елементал

- Тут справа така: або ви, або хтось. І мені треба знати напевно. Ваша перевага в тому, що в її закордонному паспорті стоїть французька віза. Але, як ви самі розумієте, все ще можна змінити.

Він вийшов до сусідньої кімнати і повер нувся з іще одним паспортом, який також подав мені.

Я розгорнув палітурки. На мене дивилося знайоме обличчя, яке я давно вже носив у собі.

- Вона тут також особа не кавказької національности, - сказав я. - І зовсім не Хеда.

- А вона не дуже й схожа на чеченку. Мати ж у неї… Тобто батько…

Він простяг руку, щоб забрати паспорт, але я сказав:

- Ні, він мій, бо тут наша віза. А якщо ви захочете все переграти, то вам все одно знадо биться інший. То як мені краще вилетіти?

- Це не проблема. Можна із Нальчика, можна із Слєпцовська. Але ви мусите тримати контакт із нами. І там також. Я вам запишу телефони.

- Я їх запам’ятаю.

Він недовірливо схилив набік голову.

- Там довгі номери мобільників, чужі для вас імена…

- Це моє хобі, - сказав я. - Довгі номери і чужі імена.

- Непередбачувані витрати ми, звичайно, візьмемо на себе. І ще одне велике прохання.

Потрібна абсолютно чиста робота. Без трупів, без крови… Ви мене розумієте?

- Ще б пак.

Ну хто його тут міг зрозуміти краще за мене?

- Дозвольте вам зробити скромний подару нок, пане Русланбек.

Я шурхнув рукою у праву кишеню, потім простягнув йому за східним звичаєм обидві долоні, складені одна до одної. А коли їх розтулив, у його руці опинився мій «Сміт і Вессон».

- Що це?

- Сувенір, - сказав я і майже по панібрат ському йому підморгнув.

Частина друга

Скажи но, дядечку, адже не дарма Москва, спалена пожежею, віддана французам?

Так, були люди, були часи…

Я сидів у ресторані готелю «Росія», де призначив Ібрагімові «стрілку», і з вікна десятого поверху було видно шмат Красної площі із собором Василя Блаженного, схожим на редь ку хвостом догори, і навіть Спаську вежу Кремля, яка нагадувала здоровенного кілка, що його хтось забив тупим кінцем униз. Дивлячись по той бік масивної кремлівської стіни, я чомусь згадував троюрідного брата батькового дядька й уявляв, як цей чорт козі дядько стоїть за шторою одного з тих вікон, коли Сталін стрі ляє Блюхерові в лице. Мені б тепер такого родича. Але немає Сталіна і немає вже трою рідного брата батькового дядька.

Так, були люди… А тепер (якщо глянути з висоти цього московського хмарочоса) внизу повзають якісь непідковані блохи - ні тобі гусарів, ні уланів, ні драгунів, ні гармат, ні штиків. Хіба ось цей офіціант у червоній чу марці (ряжений), що підтюпцем подає мені го рілку «Русская тройка» (ну який же новий руський не любить швидкої їзди? - а я серед них найновіший, щойно отримав громадян ство), підносить оладки з чорною ікрою, осет риновий шашлик, ну, а далі побачимо. Може, ще дійдемо і до бичачих яєць.

Це я вдруге у своєму житті в Москві, уперше сюди нас привіз дядечко Толя чи не того ж року, як востаннє вийшов із Лук’янівської тюрми, коли проголосили Акт незалежности, й аятол ла вирішив справдити свою давню мрію - вистрелити з гармати на Красній площі. Друзі відлили йому козацьку гармату у Львові, і ми, зодягнувши шаровари та вишиванки, подалися зі своїм Сагайдачним на Москву. Найцікавіше те, що нас ніхто ніде не зупинив, ні в поїзді, ні в метро, і навіть на Красній площі, коли ми роз пакували гармату, всі показували на нас паль цями й гукали: «Ряжаниє, ряжаниє!» Дядечко Толя підніс сірника, гармата шмальнула дай Боже, і якби була набита не газетами «Незбо рима нація», а чимось серйозним, то не знаю, чим би усе скінчилося. А так тільки збіглися каґебісти й міліціонери: «Что такоє, кто ви такіє?» - і дядечко Толя їм пояснив, що це деле ґація з Києва прибула привітати російських старших братів із Днем їхньої незалежности.

«Молодци хахли», - сказав тоді один симпа тичний каґебіст демократ і навіть допоміг нам донести гармату до метро.

А свої ні, свої нам ще довго вибивали ребра й зуби, поки я одного разу також не витримав, перевірив себе на вгодованому беркові*, що мав якраз таке підборіддя, як обчас мого черевика. І коли я зробив йому цю примірку, то берка списали з міліції за інвалідністю, а мене вибра кували з університету за участь у незаконному військовому формуванні, дарма що такого формування фактично не було, а була тільки погрозлива назва «Холодний Яр» і, звісно ж, найстрашніше українське гасло «І повіє новий огонь з Холодного Яру». Щоправда, цього гасла вже ніхто не боявся, окрім самих україн ців, які увічнили його лише в назві горілки і пили переважно за те, щоб ніколи не було війни.