Читаем Елементал полностью

Так, саме після того… Саме після того, як я надивлюся на кров і розбризканий мозок, на білі кістки, що стирчать з понівечених трупів, мені хочеться жити. Не так, щоб дуже, але я не проти. Жінки - це все таки найкращі і най відкритіші істоти, в чиє єство ти можеш про никнути найглибше, в чиї груди ти й сам можеш підкинути своє зозулине яйце. І найстрашніше, що я бачив у цьому житті, - це коли в Конґо біля Мвенги повстанці закопали живцем де сятьох повій. Решта все дрібниці. Я люблю по вій і якби був жінкою, то теж, либонь, став би повією. Але я чоловік і люблю воювати, бо це справжня чоловіча робота, за яку, крім усього, непогано платять. Це єдине місце, де я потріб ний. Там я був ніким.

Коли вирвався з фільтраційного табору і дістався додому, то застав свого батька з мітлою в руках, він так само замітав подвір’я, і наша хата від того осіла в ще глибшу яму. Люди й далі не отримували зарплатні і ходили на роботу, а вечорами їм вимикали світло, щоб вони не могли читати, писати й малювати, щоб не дивилися телевізор і рано лягали спати, аби виспані йшли на роботу. І тільки я один цілими днями лежав у ліжку з котиком Барсиком і дивився у стелю, вслухався у Барсикове тепло, коли він калачиком скручувався у мене на грудях, і з жахом розумів, що це єдина істота, яку я люблю й поважаю і за образу якої можу вбити без’язикого смерда.

А вечорами я сидів потемки біля вікна, дивився, як батько мучиться з мітлою, що вже стерлася на дряпача, і чув на собі материні очі, чув, як вона безгучно плаче. Коли батько уже в темряві заходив у хату, казав:

- Нема на них Сталіна.

- Нема, - погоджувався я.

- Ти знаєш, що троюрідний брат мого дядька був охоронцем у Сталіна?

- Знаю, - казав я, бо чув про це сотні разів.

- Так от, коли Сталін вистрелив Блюхерові прямо в лице, брат мого дядька, твій дід, Віктор Іванович стояв у Сталіна в кабінеті за шторою.

А ти…

А я одного разу сказав:

- Поїду.

Мати дістала з глибини шафи вилинялого носовичка, в кутик якого була зав’язана у вузлик золота монета - миколаївська десятка, єдине, що в неї ще не встигли відібрати, і подала мені. Я знав, що вона довго заощад жувала на ту монету, поки купила її у циганів ще за тих часів, бо все життя мріяла вставити зуби, але знав я і те, що вона вже ніколи їх не вставить, і тому взяв ту монету разом з хустин кою, як ото в наших піснях зразкові дітки беруть у дорогу рушничка або вишиванку. І як зразкова дитина, я знов пішов у світ незнаними шляхами, але перед тим зупинився у хвіртці й озирнувся. Батько дивився мені услід, обіпершись на мітлу, материними що ками текли безгучні сльози, і тільки Барсик, який сидів поміж них, дивився десь угору на горобців: плював я на тебе з високого неба! пі шов ти, - і я повернувся, підняв його за передні лапи і поцілував у вологий писок.

Рік випуску тієї монети якимось дивом виявився колекційним, вона була настільки рідкісною, що за виручені гроші в Одесі мене взяли нелеґально на пароплав, який вирушав до Марселя. Затрамбували в контейнер, де я не задихнувся тільки тому, що мав міцну грудну клітку і волячі легені.

А вже на приймальному пункті Леґіону, коли проходив санвузол, я подумав, що потра пив у космос, бо не вмів тут ні душ увімкнути, ні спустити в унітазі воду. Зате від першого дня ти на всьому готовому, хоч і не знаєш, чи ще візьмуть тебе, чи ні, а двадцять п’ять баксів на добу вже крапає.

Мене взяли: я був добрим плавцем і вмів відповідати на дурні запитання:

- Чого більше у році - днів чи ночей?

- Скільки буде - двічі по два?

- Ви впевнені, що чотири?

- Як звати коханку вашого батька?

Якби я був зовсім із ними щирим, то сказав би Мітла, і вони повірили б. Але в батька мого не було коханок ніколи.

Тож надолужуй, пане Ґренуй! Вона вже йде до тебе, вона беззахисна перед твоїми флюїдами, ти ними майже вселився у неї, в її породисте тіло, яке ти розгорнеш ось на цьому ліжку й увійдеш у нього, як у тісні ворота, що ведуть до життя; я хочу, Ґреную, щоб ти ще пожив, щоб ти ще по тішився травневим теплом і цією тишею за вік ном, такою глибокою, яка буває тільки вночі, - тому так голосно відлунюють у ній кроки конвою.

А в коридорі кроки майже не чутні, і в двері також ніби миша шкрябнула. Я відчиняю їх, беру її обличчя в долоні, цілую в рот, який відкри вається, наче мушля. Ми не гаємо часу на зайві балачки, але й поспіх нам ні до чого: я роздягаю її поволі, вдихаючи запах білизни, а вона заплющує очі, ніби соромиться того, що її трусики зовсім мокрі. Насправді ж вона радіє цьому, як і все живе, що виділяє вологу, радіє, що її ще одна стулена мушля готова задо вольнити спрагу. Я беру в рот її налитий сосок, чую, як із нього струмує у мене молоко її ба жання, і те молоко напуває у моїй грудній клітці мертвий мінерал, який ось ось оживе.

- Тільки не в мене… - шепоче Рита, але я вже зраджую її, у моїх обіймах вже зовсім інша, та, що останнім часом не йде з моїх думок, хоч я її ніколи не бачив увіч. Хеда. Це дивне ім’я вміщує в собі незбагненний код, я ним зазомбований, цим ім’ям, я ним заворожений і заклятий.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Время выбора
Время выбора

Наступают времена, когда Смертным предстоит сделать выбор — выбрать сторону, выбрать ценности, друзей... И, наконец, выбрать свою судьбу. Но что, если пойти судьбе наперекор? Что, если очертя голову броситься в самую гущу схватки, встать на защиту чего-то, что никогда не было твоим, а теперь вдруг становится ближе?Три человека с тремя разными судьбами сделают свой выбор. Вернее, они его уже давно сделали и теперь движутся навстречу своим целям. Бывший фирийский тысячник, принц Улада и последний маг Свободных Искателей... Разные судьбы, разные битвы и разное будущее, но судьба Мира — одна. Когда рядом с ними встанут друзья, соратники и те, кто в трудную минуту готов подставить плечо, они смогут изменить не только свою судьбу, но и судьбу всего Мира.

Андрей Александрович Васильев , Андрей Чернецов , Влад Левицкий , Джерри Эхерн , Эрин Хантер

Фантастика / Самиздат, сетевая литература / Попаданцы / Фэнтези / Боевик