Я відразу впізнав Хедину кімнату. Тут ще лишилося її дихання, запах її тіла, я ловив його ніздрями, як пес, що має взяти слід. Але щось мені заважало. Щось чаїлося в цьому повітрі геть невловиме, стихія, яка доторкнулася тільки до мого нутра.
- Саїде, - звернувся Муса до того, що лежав горілиць здивований. - Що я скажу твоїй матері?
Моєю втіхою було тільки те, що не я навів їх на Хеду. Її схопили до моєї появи на лісничівці, хоч, можливо, мій приїзд примусив когось поспішати.
- Не розумію… Нічого не розумію, - уже вкотре повторював Русланбек Гулієв після того, як ми повернулись на дачу і Муса забив йому памороки страшною звісткою. - Це справа рук фіскалів*.
Але ж навіщо така жорстокість? Боже…
- Не знаю, чиїх рук це справа, але без своїх тут також не обійшлося, - сказав Муса.
- Кого це - своїх? - скинувся Русланбек. - Кого ти маєш на увазі?
- Чеченців, не нас же із вами.
- Я думаю, що це зробили кацапчі**. Чеченці викрали б її без крови, - сказав Русланбек. - І тоді ще можна було б сподіватись на викуп. А так… - Він знову схилив голову. - Нічого не розумію. Як вони могли дізнатися, де її шукати?
- Тому я й кажу, що тут замішані свої, - стояв на своєму Муса. - За гроші дехто піде на все.
- Ми маємо справу з людьми чинхойського тейпу, - сказав Русланбек. - Це неможливо.
- Можливо, - вперся Муса. - Справа тільки в сумі.
- Ти що, справді не віриш чинхойцям?
- Я вірю тільки Аллаху… І ще вам.
- Ну, годі, - не сприйняв Русланбек його лестощів. - Залиш нас удвох, поговоримо потім.
Муса ледь помітно вклонився і вийшов.
- Нічого не розумію… - Русланбек поди вився на мене. - Ви щось можете сказати з цього приводу?
____________
* Від ФСК.
** Різуни (тюрк.).
- Тільки те, що Хеду треба знайти.
- Де? - зробив він рачині очі. - У Таїланді* чи в Москві?
- Не має значення, - сказав я. - Земля маленька. - І що ви пропонуєте?
- Поки що я чекаю ваших пропозицій.
- Боюсь, що вам доведеться повернутися самому. Прикро, але що зробиш? Обставини змінилися. - І раптом він затулив долонею очі і майже схлипнув. - Хедо, дівчинко наша, що я скажу її…
- Не бійтеся. Я сам не поїду.
- На що ви сподіваєтеся?
- На вас. Мені сказали, що на вас можна покластися. Хіба ні?
Русланбек знітився. Потім сказав:
- Ви стороння людина, пане… пане… - Ґренуй, - підказав я.
- Пане Ґренуй… І багато чого не розумієте, що тут відбувається. Після… після Джохара все буде інакше. Навіть війна ця буде не такою.
Люди змінюють не тільки свої обличчя плас тичними операціями, але й міняють душі, імена, віру, переконання. Ви думаєте, я сам не знаю того, що казав тут Муса? Але…
- Але з того й почнемо, - сказав я.
- З чого?
- Ви зробите мені паспорт.
- Який паспорт?
- Громадянина Росії. Інгушетія ж, здається, поки що входить до складу Росії? Взавтра я сфотографуюся, а решту вам буде зробити нескладно, правда ж, Русланбек Ахметович?
_____________________________________
* До Таїланду еміґрував молодший син Джохара Дудаєва.
- І що далі?
- Думаю, тим часом хоч щось та з’ясується.
Якщо ви дуже захочете - дуже дуже, то дещо ми знатимемо вже взавтра. Я передам через водія своє фото, і ви зробите мені «липу».
Домовились?
- Ви шайтан, пане Ґренуй, - сказав він. - Але я вам теж не який небудь шахрай, щоб займатися підробкою документів. Ви отримаєте справдешній паспорт зі справжньою печаткою Республіки Інгушетія. Виданий у паспортному столі.
- Я в цьому не сумнівався. А тепер нехай ваш водій підкине мене до ресторану «Рояль».
Ресторан уже зачинявся - було близько одинадцятої вечора, але я й не думав там розсі датися. Мені принесли з буфету шмат печеної яловичини, пляшку «Ахтамару», того сього, все це гарненько запакували, і я прийшов до готелю, коли двері там також уже взяли на скобу.
- Ну ви й вечеряєте, - сказала франзоля. - Я думала, що вас затримали без документів.
- А що, у вас комендантська година?
- Майже. - Вона знов накинула на дверні ручки скобу.
- Не хвилюйтеся. Я подзвонив із пошти, і мені передадуть документи. А вечеряти… без вас я не міг. Зайдете? - я показав на пакунок.
- Ну що ви, я ж на роботі.
- Думаєте, хтось приб’ється вночі?
- Не думаю, але я тут не сама.
- Рито, - сказав я, зчитуючи її ім’я з бейджика візитівки на схвильованих грудях. - Так ви ніколи не дізнаєтеся, де ми з вами зустрічалися.
- Облиште, - сказала вона. - Цього ніколи не було.
Біля кутиків її очей зібралися «гусячі лапки» - Рита була старшою, ніж видалася мені спочатку.
- Я чекатиму на вас, - сказав я і пішов у свій номер.
У «люксі» все було на місці, сюди не захо дила навіть прибиральниця. «Сміт і Вессон» спочивав у боковій кишені саквояжа.
Я сполоснув під краном готельну склянку і налив собі коньяку. Будь здоровий, пане Ґренуй, живи поки живеться. Минуло трохи більше до би, як ти вилузався з літака в аеропорту Ма хачкали, а здається - місяць. І після всього, що ти побачив, пане Ґренуй, тебе ще тягне на жінок?