Елементал

Другий бранець, як і я, мав обличчя не кав казької національности, проте, відколи мене кинули до підвалу, він не обмовився жодним словом: або йому відрізали язика, або вже впав у таку прострацію, що не знав, на якому він світі. І навіть тоді, коли нас двох, перевдягнувши в російську солдатську форму, вивезли за село і там, за чагарником жимолости, поклали на землю, я не міг зрозуміти, навіщо і його зв’язали, якщо сердега не тримався на ногах, а через нер вову кволість на його обличчі не здригнулася жодна жилочка, коли йому до горла піднесли ніж.

- Підожди! - зупинив жилавого бороданя той, що стояв з кінокамерою. - Підожди, я зайду з того боку, так буде краще.

Ніж був довгий і широкий, як коса, він розмашисто пройшов по горлянці, легко дола ючи хрящі, і з хрускотом застряг у стовбурі шийного хребта; кров цвиркнула бороданеві аж у лице, та він не став її витирати, а вперся однією рукою в колодку ножа, а другою щосили притис край леза і так гойднувся всім тілом на тесакові, що геть відчленував голову, яка тепер, уже без тулуба, здавалася набагато живішою, ніж до цього, її давно згаслі очі дивилися тепер на світ як живі. І коли бородань, навіть не витерши кров із лиця, нагнувся наді мною з отим ножем, я дивився не на нього, а на того красивого гада, що знімав усе це на камеру, такого красивого, що мене раптом осяяло якесь чорне світло уже з того світу, і, маючи один шанс із тисячі, я звернувся до нього:

- Біслан!!! Єдине прошу - не показуй цю плівку Асі.

Він жестом зупинив бороданя, опустив камеру.

- Якій Асі?

Я назвав її прізвище.

- Звідки ти її знаєш?

- Приїхав до неї. Я її брат.

- Я не Біслан, - похитав головою красивий гад - аж непристойно красивий як для чолові ка. - А чому ти відразу не сказав, що приїхав до неї?

- Мене ніхто не питав.

- Тебе ж узяли в Радуєва.

- Я журналіст. Мене могли взяти так само і в Лабазанова, і в кого завгодно.

- Ти був і в Лабазанова? - здивувався він.

- Спершу мені сказали, що Біслан у Робін Ґуда.

- Так воно і було, - погодився непристойно красивий гад і, повагавшись, махнув борода неві: - Розв’яжи!

Той невдоволено глипнув на нього, потім перевів погляд на гицлів, що стояли осторонь.

- Я сказав розв’язати! - гримнув красюк. - Ви перевели мені плівку! Ви все зіпсували.

Бородань тим же ножем розрізав линву, якою примоцували мої руки до тулуба від пліч аж до пояса, і знов подивився на красюка, чи той не передумав. Але красюк сказав:

- Біжи вмийся. А цього закопайте.

Тоді одвів мене вбік і спитав:

- Чому ти подумав, що я Біслан?

- Не знаю.

- Хіба ти його ніколи не бачив?

- Ні, - сказав я.

- Асі тут зараз немає. І Біслана також, вони далеко. Але ми все перевіримо, я зв’яжуся з ними по телефону. А поки що вибач, дорогий, я не можу тебе відпустити.

Мене відвезли у той же підвал, де вже не було й старого чеченця, тільки бочка з бензином стояла, а наступного ранку зайшов сам красюк і сказав:

- Я думав, що ти збрехав, але ні: Асі підтвер дила, що має такого брата. Вона попросила, щоб тебе відпустили. Тільки вибач, дорогий, над нами тут є ще начальство. Тобі доведеться пройти деякі формальності на фільтраційному пункті.

- Вона нічого мені не переказувала?

- Нічого. - На його до відрази красивому обличчі застигла співчутлива усмішечка.

Я набрав п’ятизначний номер, і чоловічий голос відгукнувся одразу.

- Вас турбують із Комітету біженців, - сказав я. - Чи можна Русланбека Ахметовича?

- Його немає. Щось передати?

- Та ні, я все перешлю поштою в Комісію Народних зборів*.

- Спробуйте передзвонити через півгодини.

- Добре, дякую.

Я спустився в хол і запитав у франзолі, де в них можна гарно повечеряти.

___________________

*Парламент Інгушетії.

- У ресторані «Рояль», - сказала вона.

Ну от, ще один атрибут європейської сто лиці.

- Там що, грають на роялі? - спитав я.

Вона дуже мило мені всміхнулася, розказала, як знайти королівський ресторан, та я, звиайно, пішов до пошти, де мене мали зустріти через півгодини після телефонної розмови.

Скромна зелена «сімка» із затемненим склом зупинилася навпроти пошти секунда в секунду, я сів на заднє сидіння, і водій, крім якого в салоні не було більш нікого, відразу рушив.

За всю дорогу він не обмовився жодним сло вом, хоч їхали ми хвилин сорок, і я також мовчав, позираючи то в бокове, то в заднє вікно, як той кіт, що його везуть невідомо куди. Ми виїхали за місто, де починалися гори, я помітив, що від нас не відстає ще одне авто, але з того, як мій водій спокійно позирав у дзеркальце заднього огляду, зрозумів, що то свої.

Ми в’їхали в дачну зону, поминувши «цег лину» дорожнього знака, й завернули на сам шитову алею, яка вела вже прямо до такої роз кішної хоромини, що сумніву не лишалося: це була вілла одного із Русланів. Обіч в’їзної брами стояла буда вартівня, черговий пропустив нас на подвір’я, де біля входу в хоромину стовбичив ще один кам’янолиций джигіт. Він і провів мене до господаря - літнього сивого чоловіка, який, вітаючись, на знак особливої поваги простяг обидві руки.

- Як доїхали?

- Доїхав, - сказав я.