Елементал

- Відходимо! Відходимо! - кричав Мовсар, теліпаючи «красавчиком», мені тільки пізніше дійшло, що це ж він так гукає до мене, а я, бач, оглух, тоді Мовсар, аби показати мені, що треба робити, повернувся й побіг під укіс від мосту, а коли озирнувся, від труби, в якій я сидів, не лишилося й сліду, вона розлетілася на порох, ота бетонна стічна труба, і від ґранатомета не зосталося й рурочки, бо керований кумуля тивний снаряд влучив прямісінько в мою вогневу точку, це було бездоганне пряме влу чання, якого я побоювався ще тоді, коли облюбував цю місцину. Мені треба було раніше її покинути, та я не зробив цього, й ось тепер від мене не лишилося й знаку, і Мовсар, приго ломшений таким несправедливим вознесінням, прошепотів не ім’я Аллаха, а слово, яке звучало майже так само, як і моєю мовою: «Маті»**…

______________________________

* Від ПДР - парашутно десантна рота.

**Матінко (чечен.).

Що ж до мого власного імені, то Мовсар із Султаном Чорним напишуть його на камені валунові, якого викотять на берег Аргуну біля мосту Соїп Мулли, а потім це скромне ім’я за поданням Салмана Радуєва та Указом прези дента ЧРІ Джохара Дудаєва занесуть серед інших до Мехкан Кіентийн Жайна - Списку Синів Вітчизни, який «увічнює пам’ять особис тостей, у тому числі й громадян інших держав, що виявили жертовність, мужність, відвагу та героїзм у боротьбі за волю народу і незалеж ність Вітчизни під час віроломного нападу росій ських аґресорів».

Чи не той напис на камені та ще публікація Указу Дудаєва в газетці «Ічкерія» (2750 примір ників) про нагородження мене медаллю «Честь нації» (посмертно) послужили приводом для російської пропаґанди твердити, що в районі Урус Мартана діяв загін українських найманців числом до п’ятдесяти чоловік, які пройшли підготовку в таборах Хаттаба і навчені методів бойових дій в умовах партизанської війни; що й на висоті Екі Тюбе знайдено вбитого бандита українця. І тут уже дійшло до абсурду, коли генерал Шпигун з хохляцьким акцентом заявив перед телекамерами, що в його кишені і зараз лежить фото мертвого найманця і всі, кому він його показував, кажуть, що це українець.

Ось так. І якщо, наприклад, вагабістів ще розрізняли за довгими бородами і поголеними вусами та підкоченими холошами, то я досі не можу збагнути, за чим же все таки розпізнавали українців, котрі давно зреклися оселедців і шароварів. Це ж вам не сімнадцяте сторіччя, не 1645 рік, коли наші хлопці найманці допома гали французам брати Дюнкерк, оскільки тоді ще не було французького іноземного леґіону і, тим більше, його спецсекціону «Жаби»; на воді і під водою тоді все було підвладне лише козакам, які з однаковим хистом користувалися що підводними човнами, що очеретяними дудочками в роті, і якщо мій безіменний пра пра пра прадід десь упав смертю хоробрих біля отого Дюнкерка, то, звичайно, його ні з ким не могли сплутати.

А що каже Коран з цього приводу? А Коран каже, що ніщо з усього сущого не буває без особ ливого знаку, тільки треба його побачити.

А мій золотий Тамерлан каже, що ми вже в’їжджаємо в Назрань, ще зовсім недавно провінційне містечко, яке тепер стало столицею інгушів, котрі також мають свого президента і свій парламент. Тільки інгушам, на відміну від чеченців, пощастило з Русланами, вони обрали своїм президентом Руслана Аушева, вони до свого парламенту обрали кільканадцять Русла нів, телефон одного із них тепер міцно сидить у моїй черепній коробці разом з адресою - зовсім легенький п’ятизначний номер, навіть корот ший на одну цифру за те число, що становить суму моєї винагороди за цю мандрівку. В разі відмінного виконання, звичайно, хоча в нашій умові не було застережень щодо надійности Пелена, у нас взагалі не буває розмов про довгий язик, яким найчастіше цілуються зі смертю.

Однак ще рано судити про Пелена, мені могли впасти на хвіст і без нього, не думаю, що ті, хто мене сюди послав, так необачно тут злегко важили. Та й невідомо, чи зараз мене пасуть, чи облишили, адже в саму Чечню я поки що не показував носа. Щось певне сказати тут важко, бо в цьому випадку не обов’язково сідати на хвіст, якщо є добрий зв’язок між блокпостами.

Я розпрощався з Тамерланом у центрі міста і, взявши схудлий за ніч саквояж, вирішив походити цією столицею, яка нахапалася від інших стольних градів хіба що рекламних фа наберій. А решта все було, як і має бути в про вінційному містечку. Ген і стандартний п’яти поверховий готель «Назрань», де, я був певен, зараз у мене почнуть вимагати паспорт, та все таки вирішив ризикнути: по перше, ніхто не стовбичив біля стійки адміністратора, а по друге, за тією стійкою сиділа така здобна франзоля*, що в мене потекла слина.

_________________

* Франкузька булочка.

- Радий вас бачити, - сказав я. - Ви мене ще не забули?

- Вас?.. - Її ротик так і лишився відкритим.

- Ми тоді з вами… - Я «розгубився» ще дужче за неї. - Жаль, я сподівався… Тут і пере ночувати всього одну ніч, а я десь посіяв пас порт. - І більш ніякого документа? - спитала франзоля, дивлячись на мене двома родзин ками.